Стельмах Богдан Михайлович

Стельмах Богдан Михайлович  – народився 2 жовтня 1943 року в селі Туркотині Золочівського району на Львівщині. Вчився в Туркотинській початковій та Куровицькій семирічній школах. З 1957 року – у Львові, де у 1960-му закінчив СП1 №22.

Навчався у Львівському університеті імені Івана Франка – спершу на механіко-математичному, потім на філологічному факультетах. У 1964 – 1967 роках служив у лавах Радянської Армії у Красноярському краю. Заочно закінчив Українську академію друкарства. Працював робітником на лісозаводі у Рава-Руській, кореспондентом молодіжної газети у Львові, заввідділом музично-драматичного театру в Дрогобичі. В 1977 році став членом Спілки письменників України і перейшов на творчу роботу.

З 1993 року Богдан Стельмах – головний спеціаліст відділу мистецтв Львівського облас­ного управління культури, з 1994-го – заступник голови Львівського міськвиконкому, директор департаменту гуманітарної та соціальної політики, з 1998-го — радник міського голови Львова.

Богдан Стельмах є автором книжок «Примула, квітка віща» (1969), «Земний вогонь» (1979), «Правдива пісня» (1982), «Батькові слова» (1984), «Пшеничне перевесло» (1988), «Сонечкова до­нечка» (1988), «Сто пісень» (1990), «Тарас» (1991), «Фрак для доцента» (1991), «Прикрі пригоди в країні пригоди» (1991), «Писанка» (1993), «Початок радісних пісень» (2000), «Світлиця пісень і спогадів» (2001), а також доброї сотні пісень з такими українськими композиторами, як М. Скорик, Б. Япівський, В. Івасюк, В. Камінський, І. Білозір та інші. У доробку поета кілька оперних лібрето, серед яких і «Мойсей» за поемою І. Франка. З перекладів варто назвати переспіви давньо­єгипетської лірики, інтерпретацію поеми «Слово про Ігорів полк», комедію Тірсо де Моліни «Благо­честива Марта», п’єси Едмона Ростана «Шантеклер» та «Романтики», лібрето опери Док. Верді «Фальстаф» та інші драматичні твори. У театрах України йшли та йдуть вистави за п’єсами Б. Стельмаха. Вірші поета перекладено англійською, білоруською, казахською, польською, російською мовами.

Б. Стельмах – лауреат літературних премій імені І. Котляревського (1992), імені М. Шашкевича (1994) та імені Лесі Українки (1996). Член Національної Спілки письменників України з 1977 року.

Стельмах  Богдан Михайлович

поет, драматург, перекладач, автор чисельних українських пісень, лауреат літературних премій імені І.Котляревського, імені М.Шашкевича та імені Лесі Українки, активний громадський діяч

     Перечитуючи поезію Богдана Стельмаха,  неодмінно відмічаєш самобутність таланту їх автора, творчість якого, не тільки адекватна загальним тенденціям живого літпроцесу, а й по-своєму його скрашує неповторним чаром слова та версифікаційною культурою творів. Тому він ніколи не випадав із поля читацького зору. І все ж популярність йому, як поетові, забезпечили пісенні тексти, музику до яких писали В. Івасюк, Б. Янівський, І. Білозір, М. Скорик, В. Камінський, О. Екім’ян, Л. Дутківський та інші композитори. Стельмахової авторсько-пісенної популярності може вистачити на кілька поколінь складачів-пісенників. Досить лише згадати його «Тільки раз цвіте любов», «Світлицю», «Пшеничне перевесло», «Розпитаю про любов», «Цілюще джерело», «Гуси-лебеді» та інші, які сьо­годні уже пригадуються як найвищі злети нашої української естради.

Пісня – душа народу. Це наче б і банальна фраза, але вона «не затерлася» від безлічі повторень, бо вона – істина, життєтворча сила. Стельмах збагнув це дуже вчасно, він побачив, що його пісню підхопив народ. Вона «цвіла» на народних забавах, хрестинах, весіллях та при всіляких інших оказіях, де репертуар «не спускають», його обирає серце. На щастя, від цього поет не впадав у гординю, а навпаки, кожен свій новий твір вимірював оцінкою саме таких критеріїв. Одне слово, популярність, що приносила Стельма­хові пісня, не дозволяла поетові ставити творчу планку нижче, працюючи в інших жанрах. Це успіх його драматичних вистав, адресованих найвимогливішим глядачам – юному поколінню.

Хто мав змогу чути Стельмахові твори в усному виконанні автора на різних літера­турних імпрезах: творчих вечорах, народних вічах, поетичних фестивалях тощо – той, стверджуватиме, що його слово впливає на слухача магічною силою, воно забирає аудиторію в полон, створений Стельмахів світ, хоч якою ця авдиторія була б – старша чи молодша.

Богдан Стельмах споруджує свій поетичний храм, в якому на іконах віршів – подвиги предків, тих, що впали за волю, і тих, що перебули комуністичне пекло. Тут проходять «чистилище» вчорашні лукавці, що молилися богам іншим. Отже, Україна у своїй героїчній і сумній долі, у вірі свого повного воскресіння – кров і плоть віршів Богдана Стельмаха.

Стельмахова поезія – це храм пам’яті, який споруджує поет із цеглин героїчної української історії славним синам народу, або, сказавши його словами, – це «тернова, у вінок завита віть». Тільки двад­цяте століття спонукає його до лірико-публіцистичних роздумів про стрілецьку епопею, героїчну ле­генду Крут, дивовижні подвиги упівців. На такому тлі постають витязі борні за українську державність: полковник Коновалець, лицарі Крут, Степан Бандера і бандерівці, генерал Шухевич та інші.

Надзвичайно цікавою сторінкою в житті і творчості Богдана Стельмаха була зустріч  із Володимиром Івасюком. Дружба поета та Володимира Івасюка тривала недовго, лише 6 років, на згадку про кожен рік співпраці для усіх залишилося 6 пісень, що стали знаковими у творчості обох митців та знаними серед народу – “Два перстені” “Лиш раз цвіте любов”, “Запроси мене у сни свої”, “Колиска вітру”, “Нестримна течія”, “До танцю!”.

Познайомив Богдана Стельмаха з буковинським композитором-піснярем письменник Дмитро Герасимчук – теж буковинець. На той час Богдан Стельмах уже співпрацював з композиторами Богданом Янівським, Мирославом Скориком. Зрештою, й сам Володимир приїхав до Львова як популярний і знаний композитор, автор славнозвісної “Червоної Рути” та “Водограю”.

Завдяки цьому знайомству розпочалася творча співпраця двох окрилених людей, і світ почув їхні творіння. Запропонував якось Богдан Стельмах Івасюкові свій вірш “Щороку і весна, і осінь”, і він почав добирати мелодію. За декілька днів вона була готова, але не пісня, адже заспів і приспів не збігалися з музикою. Мелодія була прекрасна, зауважує у спогадах поет, тому домовилися щось допрацювати. Володя ж звернув увагу на слова одного з віршів Б. Стельмаха – “мов два перстені у вечірню воду”. Так народилася однойменна пісня, першим слухачем якої і став Богдан Стельмах. Тоді поет подав йому новий вірш, який мав би лягти на мелодію до поезії “Щороку”, але народилась нова пісня – “Лиш раз цвіте любов”. У своїх інтерв’ю Богдан Стельмах з гордістю називає найулюбленішу з-поміж шести спільно створених пісень – “Лиш раз цвіте любов”, адже вона якнайкраще ілюструє життєву позицію Володимира Івасюка – пісні повинні бути оптимістичні, а “журбу розвіють радощі весни”. “Він був життєрадісним, ніколи собі не зраджував, і ніколи не губився у світі. Його немає в живих, але він і далі промовляє до нас своїми мелодіями і піснями” – переконаний його побратим, творче письменницьке галицьке перо якого вплелося у крила ніжних, милозвучних та вічних створінь – пісень.

 

Богдан Стельмах

               Без тебе

55-річчю В. Івасюка

Володю, Володю, так довго без тебе

Минають літа

Без тебе не в небо – в провалля безнебе

Стікає життя.

Без тебе неначе аж дихати годі,

Мов душать – мене.

І навіть дзвінке многоструння мелодій

Без тебе – сумне.

Тепер над тобою Личаків гойдає

Величчям своїм.

Ось-ось двадцять п’ята весна заридає

На гробі твоїм…

“Хочу, щоб мої книжки потрапляли до добрих рук».   Стельмах не може скаржитися на суспільну увагу впродовж всього часу своєї творчості. Колись наввипередки з громадськістю  його вірші оцінювали співробітники КГБ. Зрозуміло, що думки в цьому випадку були прямо протилежні. Якщо львівська інтелігенція переписувала Стельмахові твори від руки, „товариші в погонах” наполегливо рекомендували покінчити з „систематичним, тобто, одноразовим і більше, паплюженням радянської дійсності”. А щоб рекомендації були дієвішими, перед поетом закривалися можливості не тільки друкуватися, а й сяк так заробляти на життя. З театральних афіш вирізалося його прізвище, “летіли” репертуари музичних колективів, складені з пісень на його вірші. Так сталося зі знаменитою у 80-ті роки “Ватрою” на чолі з Ігорем Білозором.   Ці та інші  складні для Богдана Стельмаха часи ще й досі виливаються у надзвичайно емоційні поетичні рядки.  У розповіді ж поруч із сумом чується стримано шляхетний гумор. Який, втім, абсолютно не приховує визначеності у виборі світоглядних пріоритетів. Їх відображають і назви книг Стельмахового „Семикнижжя”, перша з яких „Мольфар”, наступна –  „Тарас”.

Рішенням ХХІ сесії Золочівської районної ради V демократичного скликання від 14 травня 2010 року №437 присвоєно звання «Почесний громадянин Золочівського району» Стельмаху  Богдану Михайловичу, поету, драматургу, перекладачу, автору чисельних українських пісень, лауреату літературних премій імені І.Котляревського, імені М.Шашкевича та імені Лесі Українки, активному громадському діячеві, за вагомий внесок у розвиток української літератури.

Чим же приваблює нас творчість нашого земляка – Богдана Стельмаха?  Популярність йому забезпечує світоглядна реальність. Його герой ніколи не ставить перед собою глобаль­них, світових завдань; він хоче дуже і дуже «цяпку», тобто стільки, скільки йому належиться за, християнською мораллю. Він хоче бути самодостатньою людиною на своїй землі, хоче любити свою землю і любити світ, він хоче молитись до Господа материнським словом, хоче бути рівним серед рівних і творити добро. Та увесь конфлікт у тому, що одержання отого «цяпку» стає і справді для нього глобальним надзавданням. До нього він іде століттями через найскладніші історичні драми, крізь віхоли і веремії, крізь трагічні покоси таких, як він. А конфлікт і далі триває. Вся драма в тому, що його герой не втомився… Він усе ж хоче бути людиною, він хоче бути українцем.

Найсвітліші його джерела – це правічні ручаї рідного фольклору. В народнопоетичній пуль­сації образів, формах висловів, лексиці поет вловлює те світло, що осяває його душу і «настроює» її голос голосом земного життя людини, філософією духовної краси та мудрістю моралі. Що ближче письменник наближається до народу потрібністю свого слова, то більше у неї «вростає».

Ліричний герой поета категорично безкомпромісний. Він завжди в народі, він його кров і плоть, він живить­ся його постійним невсипущим духом. Він людяний, мирний і тихий повсякчасний трудар, він романтик-ідеаліст. Але він і бунт, і протест, неприспаний син історичної правди і хранитель пам’яті, яка допомагає йому утримувати традицію і світоглядно розвиватись у дусі свого часу як патріот і будів­ничий духовного храму. Його розмова із Шевченком – це апелювання до нас, сущих, про наші тер­нисті шляхи до незалежності:

Нагадуй – про вітчизни рідний дим,

Про ясні зорі і про тихі води.

При тім – ненарожденний і живші

(Бо мертві знають) – про ціну свободи.

    Щоб визволити з рабства свій народ,

    Пішло у землю люду, як червінців:

    За кожного дві тисячі п ‘ятсот –

    І гриді, й козаків, стрільців і бандерівців.

 

Емоційна тайна віршів Стельмаха полягає в тому, що автор нікому не насаджує своєї думки, він її тільки проголошує, але проголошує так, що вона без будь-яких зовнішніх принук  легко «приписується» у читачевому серці.

Колись французький бого­слов П’єр Русло сказав: «Людська душа не знайшла себе: вона постійно себе шукає. І ця відсутність самого себе в собі – це найкращий знак, що передає стан людини по дорозі, яка веде до Бога». Дорога Стельмахового ліричного героя до Бога – не тільки його усвідомлення християнської сут­ності за канонічними нормами. Концептуальність його релігійного дискурсу – це також духовні по­шуки людських вартостей у плині життя.

Підсумовуючи сказане про творчість непересічного майстра слова, хочемо наголосити, що Богдан Стельмах завжди і в усьому – чи це поезія, чи драматургія, чи перекладацтво – хоч що він творить, віддає себе усього.