Степан Бандера

Степан Бандера народився 1 січня 1909 року в селі Угринів Старий у Калуському повіті, за часів австро-угорського панування в Галичині.

Батько, Андрій Бандера, був греко-католицьким священиком у тому ж селі і походив зі Стрия з міщанської родини Михайла і Розалії Бандер, а мати, Мирослава, – донькою священика з Угринова Старого. Найстарший син у родині – Степан Бандера увійшов в історію України XX ст. як символ нації, ставши поруч з таки­ми діячами-національними героями, якими були Симон Петлюра та Євген Коновалець. Всього в сім’ї Бандер було восьмеро дітей.

Дитячі роки, проведені в рідному селі, проходили в атмосфері українського патріотизму. Батько мав велику бібліотеку. Часто в домі бували активні учасники національного і політичного життя Галичини.

На шлях національно-визвольної боротьби всту­пив ще в юнацькому віці і до кінця свого життя з цьо­го шляху не зійшов. Ще у Стрийській гімназії його гартував Пласт та молодіжний загін Української Військової Організації, який займався збором коштів на Український (таємний) Університет у Львові, розповсюдженням протипольських листівок та підпільної літератури, організацією бойкоту польських товариств та перших виборів до сейму.   Навчаючись згодом у Львів­ській політехніці на агрономічному факультеті, брав активну участь у роботі товариств «Основа», «Сіль­ський Господар», пластового загону «Червона Ка­лина» та спортивних – «Сокіл-Батько» і «Луг». Але найбільше уваги і часу приділяв підпільній діяльності в УВО, членом якої став у 1928 р. 14 листопада 1928 р. був заарештований разом із батьком за розпов­сюдження підпільної літератури цієї організації. Коли через рік була створена Організація Українських Націоналістів, без ва­гань став її членом і вико­нував організаційні, а згодом – пропагандистські завдання.

З 1929 і аж до смерті – член ОУН. У 24 роки Степан Бандера став крайовим провідником ОУН. З його ініціативи поширився культ символічних могил борців за волю України, які насипали в усіх місцевостях України.

15 жовтня 1959 році, у Мюнхені, Степан Бандера став жертвою московського найманця-вбивці. Його було поховано 20 жовтня на великому цвинтарі Вальдфрідгоф.

Бандера Степан Андрійович, ідеолог українського національного руху ХХ століття

         Степан Бандера – герой ХХ століття, людина-легенда, найвидатніша особа всієї історії України. Настав час піднести його ім’я по всій вільній Україні, щоб кожна жива душа подякувала Богові за те, що послав нам таку світлу постать в найтемніші часи історії людства. Саме Бандера врятував честь України в ХХ-му столітті і зумів організувати народ на відчайдушну боротьбу проти сатанинського комунізму, фашизму і шовінізму. Це змагання було настільки героїчним, що стало неперевершеним в історії людства. Бандера підніс український націоналізм любові до найвищої жертовності. За це ми любимо Бандеру.

Неможливо збудувати державу, не знаючи своєї історії, не шануючи того, хто за тебе з любов’ю віддав своє життя.

Під керівництвом Бандери КЕ ОУН провела велику роботу із розбудови організації на усій те­риторії, окупованій Польщею, проводила вишкіл кадрів, залуча­ла населення до вис­тупів проти нищення українського шкіль­ництва, здійснювала експропріаційні акції на потреби ведення боротьби, розгорнула збройні відплатні акції: ліквідація М. Лемиком Майлова та в Трускавці польського посла Т. Голувка, вда­лий замах на мініст­ра внутрішніх справ Польщі Пєрацького та ін., які були спрямовані про­ти польських та совєтських окупантів.

10 березня 1932 р. С.Бандера був арештований польською полі­цією після переходу ним Чехословацького кордону, а 22 березня цього ж року – у зв’язку із замахом на комісара польської поліції у Львові Е.Чеховського.

Суд, який проходив у Варшаві від 18 листопа­да 1935 р. до 13 січня 1936 р., засудив С.Бандеру, разом із одинадцятьма його побратимами з Органі­зації, за підготовку і здійснення замаху на Пєраць­кого до смертної кари. Прийнятий тоді закон про амністію врятував патріотів від розправи польських шовіністів. Але вже влітку 1936 р. у Львові відбувся другий політичний процес над чільними членами ОУН, на якому С.Бандеру суди­ли вже як Крайового Провідника ОУН – за усю підпільну діяльність керованої ним Організації. За­судили Провідника на довічне ув’язнення й утри­мували в найжахливіших в’язницях Польщі, в не­людських умовах та найсуворішій ізоляції.

Він відбув три голодівки, виражаючи протест проти свавілля і ди­кості тюремної адмі­ністрації. У вересні 1939 р., після повален­ня Польщі як держави, вийшов на волю і через декілька днів дістався Львова, який уже був захоплений більшовиками.

Від­бувши наради з члена­ми КЕ ОУН та про­вівши зустрічі з пред­ставниками духовен­ства і діячами націо­нально-культурного життя Краю та поставивши перед Організацією завдання розширюва­ти мережу ОУН на всю Україну, на вимогу Про­воду ОУН у другій половині жовтня 1939 р. неле­гально перейшов совєтсько-німецький кордон і дістався Кракова.

На час перебування С. Бандери в Кракові припав розкол в ОУН.  10 лютого 1940 р. він очолив новостворений революційний Провід ОУН. Від цього часу національно-визвольна бо­ротьба українського народу за свою державність велася під його керівництвом.

30 червня 1941 р., в перші дні війни, за ухвалою революційного Прово­ду ОУН, який очолював С.Бандера, у Львові було проголошено «Акт відновлення Української Дер­жави», створено український уряд на чолі із       Ярославом Стецьком. На усій території Західної України впроваджувалась українська державна адміністра­ція, а похідні групи ОУН нелегально просувалися на схід. Довідавшись про Акт проголошення самостійної України, Гітлер видав наказ негайно знищити рух Бандери.

Повідомлення проте, що організація Бандери зайняла явно бойове становище проти Німеччини і застосовує всі засоби, включно зі збройною боротьбою, до відновлення самостійності України відіграло важливу роль на нюрнберзькому процесі і ОУН-УПА була визнана цілим цивілізованим світом, як воююча сторона. На ультиматум Гітлера – відкликати Акт Відновлення Української Держави, Провідник ОУН Степан Бандера, прем’єр уряду Ярослав Стецько і голова УНК Володимир Горбовий дали гідну відсіч і мужньо вистояли, не похитнулися, поневіряючись у концтаборі Заксенгавзен. Моральна сила характеру Бандери та його фізична витривалість на тортури виявилися міцнішими, ніж уся фізична сила гестапо. Все це зміцнило авторитет ОУН в народі і заохотило до геройської боротьби проти фашизму та всіх окупантів, які нищили Україну. Степан казав: «Нам йдеться про захист найвищих загальнолюдських цінностей – віри в Бога, волі, гідності, права й вільного розвитку народу й людини. Адже, ціле визвольне змагання ведеться якраз для того, щоб у власній незалежній державі найповніше, якнайкраще забезпечити, розвинути й піднести ці всі цінності…».

За перших півроку німці знищили три мільйони українців, з яких 2,5 – штучним голодом під відкритим небом, обгороджених колючим дротом, а решта під тортурами. Вістря гестапо було спрямоване особливо на бандерівців. З 6 тисяч похідної групи на схід загинуло понад 4 тисячі, але своє завдання вони виконали – підняли народ на боротьбу проти Гітлера і Сталіна. У боротьбі проти руху Бандери дружньо співпрацювали з фашистами польські шовіністи і московські комуністи. В ті самі дні, коли гестапо вивезло Степана до Берліна, у Києві КГБ розстріляло його батька і вивезло до Сибіру трьох сестер Марту, Володимиру і Оксану. На Східній Україні з рук гестапо загинув Богдан Бандера, а Василь і Олекса в липні 1942 року були закатовані в німецькому концтаборі «Освєнцим». Разом з фашистами братів катували польські в’язні-шовіністи. Скільки років після цього брехлива комуна дурила людей, що бандерівці були заодно з фашистами! Хоч нині покайтесь, нещасні, бо буде ще Страшний Суд!

     Акт 30 червня 1941 р. покликав до боротьби широкі кола українського населення і на фундаменті збройних відділів ОУН народилася Українська Повстанська Армія. Очолив її генерал-хорунжий Роман Шухевич, який до самої смерті 5.03.1950р. був вірним сподвижником Степана Бандери. Окрім українців в УПА воювали представники всіх національностей поневолених комунізмом народів. УПА контролювала величезні території України і провадила активну збройну боротьбу зі всіма окупантами до 1954 р.! У 1943 році відділи УПА знищили шефа гітлерівського штабу Віктора Люце, у 1944 році – російського генерала Ватутіна, а в 1947 р. – польського генерала Свєрчевського. УПА – явище феноменальне в цілій історії людства. Жодна армія світу не до порівняння з тією жертовністю та високою організованістю, що їх виявили воїни УПА. Знаменитий французький Президент генерал де Голь сказав: «Якби я мав таку армію, яку має ОУН, німецький чобіт не топтав би французької землі».

Всі наступні роки життя Бандери аж до трагічної загибелі – час боротьби і великої праці за межами України для її блага в напівлегальних умовах чужинецького середовища.

Тисячі бандерівців йшли на боротьбу з однією думкою – здобудем Україну, або загинем у боротьбі за її волю! Тут хочу висвітлити ще одну сторону боротьби ОУН-УПА, а саме як вмирали бандерівці. Ось, що описує Валентина Миронцова, ветеран війни і праці з с. Октябрське Тульської області в Росії: «Перебуваючи у відрядженні в Рівному, я стала випадковим свідком, коли привезли на автомашині групу бійців УПА і повісили на моїх очах. Усі вони мужньо зустріли смерть, я сказала би, героїчно. Жоден з них не просив помилування. І що мене особливо вразило – всі вони вмирали, приймаючи мученицьку смерть зі словами «Слава Україні!» Блискавично сяйнула думка: хіба можуть так мужньо вмирати бандити, як їх називала комуністична пропаганда? Так ідуть на ешафот лише хлопці, які палко люблять свою землю, свій народ, прагнуть звільнити свою землю від окупантів. І я подумала: то хто ж бандити – ті, що вмирають за вільну Україну, чи ті, що прийшли на цю землю і творять злодійства? Я схиляю свою сиву голову перед тими молодими мучениками, які 50 років тому віддали своє молоде життя за незалежну, вільну Україну».

Чому ж бандерівці не здавалися в полон, якщо міжнародні угоди зобов’язують під час війни поважати цивільне населення, поранених солдатів, військовополонених і поводитися з ними гуманно? Тому, що радянська влада й не думала дотримуватися будь-яких людських угод, а, навпаки, посатанинськи катувала тих, хто вірив в Бога і любив Україну. Щоб під тортурами не видати тайни чи своїх ближніх – бандерівці вибирали смерть. Бандерівці завжди молилися перед смертю і вмирали з думкою, що їхня жертовна боротьба не пропаде намарно, а прийде час – розвалиться комуністична імперія зла і на її руїні повстануть вільні народи, серед яких Соборна Самостійна Українська Держава. Так і сталося.

Рішенням ХХІ сесії Золочівської районної ради V демократичного скликання від 14 травня 2010 року №437 присвоєно звання «Почесний громадянин Золочівського району» Бандері Степану Андрійовичу (посмертно), ідеологу українського національного руху ХХ століття, провіднику найбільш відомої української визвольної організації ОУН, видатному діячу українського національно-визвольного руху, борцю за незалежність України.

Отже, хто ж усе-таки був Степан Бандера? Національний герой, який життя поклав на вівтар боротьби за волю і незалежність України? Чи честолюбна посередність, ладна пожертвувати власним життям, а ще більше життям інших людей, аби лише потрапити в історію? Кривавий злочинець і зрадник свого народу?

Розглядати ці питання почнемо у зворотному порядку. Ким-ким, але зрадником Степан Бандера не був. Адже він навіть не належав до тієї категорії радянських громадян, які під час війни опинилися за межами Радянського Союзу і відмовилися повертатися до нього. Тих ще так-сяк можна звинувачувати у зраді. Степан Бандера народився на землях, які спочатку належали Австро-Угорщині, а потім Польщі, він жодного дня не був радянським громадянином. Вихований з дитинства в ідеї українського патріотизму, сприйнявши в юнацькі роки ідеологію українського націоналізму, він залишився вірним цим своїм переконанням аж до самої смерті. Отже, він – не зрадник.

Чи був Степан Бандера честолюбною посередністю? Відносно його честолюбства можуть бути різні твердження, а от на те, що він був посередністю, може бути лише одна відповідь – ні! Чому? Та тому, що досі на світі є люди, які обожнюють Степана Бандеру, і є такі, які його ненавидять. Посередність ніколи не викликає таких емоцій, посередність не наживає собі ні палких прихильників, ні лютих ворогів. А якщо таке й трапляється, то всі емоції навколо посередності дуже швидко вщухають. Ні, Степан Бандера не був посередністю.

Залишається найважче питання: чи був Степан Бандера провідником і національним героєм України?

Безумовно, він був провідником і героєм для значної частини, – може, більшості, але не всіх, – населення Західної України. І навіть для частини тих втікачів зі східних і центральних областей України, які після війни опинилися в еміграції. А проте слід сказати правду, якою б гіркою вона не була: для більшості населення тієї самої України, за визволення якої боровся Степан Бандера, його ім’я було не більше, як символом чогось такого дуже поганого. Одним словом, антирадянського. Бо слід віддати належне минулому комуністичному режимові: якби він зумів піднести економіку на той рівень, на який були поставлені спецслужби і пропаганда, то ми б жили в найбагатшій країні світу, інша справа, що це, можливо, була б найбагатша у світі тюрма.

Отже, ким усе-таки був Степан Бандера? Він був людиною – це найперше. Людиною зі своїми слабкостями і недоліками, але видатною людиною за своєю фанатичною вірою у справу, за яку віддав своє життя, за своєю мужністю, силою волі, організаційними здібностями, енергією, несхитністю.

          Він був людиною, довкола якої створюються міфи, але це прикмета тільки героїчних постатей, тому Степан Бандера – герой України.