Володимир Палчинський

Володимир Василь Палчинський ЧСВВ, народився 4 січня 1939 року у місті Чесанові Любачівського повіту Львівської області (тепер – Польща) у побожній родині Івана та Стефанії-Катерини. У цій сім’ї було семеро дітей – троє хлопців і четверо дівчат. Після війни родину переселили у село Родатичі Городоцького району  на Львівщині. У цьому селі в 1952 році закінчив неповну середню школу й пішов на роботу, щоб допомагати рідним. У 1958 році був призваний в армію. Після демобілізації в 1962 році одразу влаштувався на роботу й одночасно закінчив у Львові середню школу (вечірню).

Ще до армії мав нагоду познайомитися із священиками, які повернулися з тюрми. Василеві запропонували, щоб учився на священика, але він відмовився, бо хотів бути інженером-будівельником (це була його улюблена професія). Але так не склалося. Божі плани, як згодом виявилося, були іншими (хоча любов до професії придалася і в монастирі). Зв’язки з підпільними священиками підтримував постійно.

Після закінчення вечірньої школи вступав у політехнічний інститут на будівельника-конструктора, але кадебісти сказали, що двері у ВНЗ для нього зачинені, поки не погодиться на співпрацю. Звичайно ж, одержав відмову.

З травня 1963 року став братом Володимиром, а в миру носив ім’я Василь. Почалося підпільне монаше життя: навчання, праця, молитва, щорічні реколекції, складання обітів. У 1972 році, на приватній квартирі в Івано-Франківську владика Іван Слезюк у присутності преосвященного Софрона Дмитерка і о. Василя Мендруня  його висвятили на священика. У той час він працював реставратором у Львівському музеї етнографії. Разом з іншими священиками обслуговував Золочівщину, Жовківщину, Яворівщину, Сокальщину, якийсь час їздив у Добромиль, Хирів, бував у Києві. Хрестив дітей, давав шлюби у сім’ях різних чиновників, зрозуміло, під великим секретом, бо таким кроком вони могли поплатитися своєю кар’єрою, і навіть більше, але люди берегли віру, яку передали їм батьки.

Священик Володимир Палчинський, ігумен монастиря

у  м. Івано-Франківську, довголітній ігумен  

Золочівського монастиря Вознесіння ГНІХ

З іменем отця Володимира Палчинського на Золочівщині  пов’язано дуже багато добрих справ, починань, які вже вписані в історію нашого краю. Отець Володимир виводив з підпілля Українську Греко-католицьку церкву у м. Золочеві, був першим ігуменом Золочівського монастиря 1989–1996 років, багато доклав своєї праці, таланту до відновлення з руїн Божих святинь, був ініціатором і організатором екуменічних прощ у нашому місті, що сприяло мирному розв’язанню міжконфесійних конфліктів.

У Золочів о. Володимир перший раз приїхав у 1964 році, на Різдво. Проте особливим духовним піднесенням ознаменувався 1988 рік. Український народ очікував змін і всю надію покладав на Господа. Відправи ставали більш явними. Роботи було дуже багато, але священиків було мало. Та все ж робили, що могли, ніхто не шкодував себе для Божої справи і спасіння людських душ.

У 1989 році над зачиненою церквою Вознесіння Господа нашого Ісуса Христа у м. Золочеві люди побачили Матір Божу. На свято Вознесіння коло церкви зібралася велика кількість народу, біля п’яти тисяч, відмовили без священика Молебень і пішли додому. У неділю, після свята, люди знову прийшли під храм, помолилися і розійшлися. Тоді із Золочева до о. Володимира приїхала монахиня і сказала, що треба рятувати ситуацію, люди ж чекають на священика. На Зелені свята отець поїхав до Золочева і відправив біля храму Службу Божу. З того часу під церквою служили Святі Літургії, але настали холоди і потрібно було йти десь у приміщення. «Ми почали вести з райвиконкомом делікатні розмови, — розказує отець Володимир. – Відбулася зустріч вірних з місцевою владою, а також  приїхав зі Львова уповноважений по релігійних справах п. Решетило, який сказав, що віддасть нам церкву за те, що ми спокійно поводимо себе». Справді, католики в Золочеві дуже делікатно поводилися. Ніколи не було жодних непорозумінь, бійок.

«Двадцять п’ятого листопада 1989 року нам віддали ключі від храму і того дня ми служили Святу Літургію в Божій святині, хоч вона була дуже знищеною. Нас тоді було п’ять отців і ми взяли на обслуговування двадцять чотири села. Куди тільки приходив греко-католицький священик, зразу віддавали йому село».

У радянський час монастир був закритий. Тут розмістили протитуберкульозний диспансер. У 1989 р. церкву і монастир повернули отцям василіанам.

У Золочеві була ще одна церква, св. Миколая, у ній був музей. У 1990 році райвиконком згодився передати цей храм католицькій громаді на час ремонту церкви Вознесіння Господа Нашого Ісуса Христа і від того часу церква св. Миколая залишилася греко-католицькою.

Під час ремонту церкви о. Володимир задумав будівництво монастиря у Золочеві.

І у 1996 році в монастирі вже були перші офіційні семінарські студії. Пізніше ці студії перенесли в монастир у м. Брюховичі.

Отець Володимир дві каденції  був  першим ігуменом Золочівського монастиря, доклавши багато своєї праці, таланту до відновлення з руїн Божих святинь. За цей час вдалося зробити надзвичайно  багато із відновлення церкви Вознесіння та Миколаївської церкви, проведено ремонти монастиря та церкви.

Реліквією Вознесенської церкви є копія Голубицької чудотворної ікони Богородиці. Після ліквідації Золочівського василіанського монастиря в 1946 році ікону було передано до церкви Святого Миколая у Золочеві. Вона повернулася у Вознесенську церкву Золочівського василіанського монастиря після реставрації у 1997 році.

Отець Володимир започаткував у Золочеві екуменічну Хресну дорогу. «Священики всіх конфесій йшли поруч, величезна кількість людей, яких супроводжувала міліція. Це дало дуже великий позитив для Золочева, порозуміння між людьми різних конфесій. Уже пізніше такі спільні моління запровадили у Львові, Івано-Франківську, в інших районних центрах, але Золочів був першим, і я радий, що ця традиція спільних Богослужінь триває донині» – пригадує о. Володимир.

Духовенство, вірні проносять містом великий хрест, зупиняючись у найважливіших місцях Золочева. Завершується хід біля каплиці Золочівського замку. Цей похід символізує Страсті Христові, Хресну дорогу на Голгофу. У молитві та спогляданні Христових страстей, громаді вдається пережити дорогу Господа до Воскресіння через Голгофу.

Рішенням ХVІІІ сесії Золочівської районної ради V демократичного скликання від 21 липня 2009 року №330 присвоєно звання «Почесний громадянин Золочівського району» священику Володимиру Палчинському, ігумену монастиря у м. Івано-Франківську, довголітньому ігумену Золочівського монастиря Вознесіння ГНІХ за багаторічну духовну діяльність зі збереження греко-католицької церкви, відбудову храму та спорудження монастиря Вознесіння ГНІХ у м. Золочеві Львівської області, виважені заходи при вирішенні гострих питань міжконфесійних стосунків та організацію спільних дій різних конфесій у справі духовного виховання мирян Золочівщини.

Якщо священик справді хоче бути добрим пастирем, то найперше він мусить бути вірним Богові, завжди має пам’ятати про присутність Божу. «Де б ми не були, з нами постійно є Господь. З Богом йдемо, з Богом робимо, з Богом живемо. Священики не виконують свої справи, а справи Божі. Вони є післанцями Божими і повинні робити те, що Бог їм послав. Коли священик сильно стоїть при Бозі з молитвою і відданістю Йому, то тоді його молитва має велику силу».

Кожна людина хоче бачити у священику особу Божу, чи він є при престолі, чи на будь-якій іншій роботі і просто у житті. Де б священик не був, він повинен завжди давати добрий приклад Божої особи. Священиче життя має вплив на людей, якщо його поведінка гідна, то тоді його парафіяни зростають духовно і священик стає будівничим Царства Божого, а якщо він дає поганий приклад, то стає руйнівником. Священик завжди веде за собою людей. Завжди треба пам’ятати хто ти є і пам’ятати про присутність Божу. Де б ти не був – там є Бог.

Нині о. Володимир – заслужений ігумен отців Василіян служить і трудиться в м. Івано-Франківську в монастирі Царя Христа, але при першій же нагоді приїжджає у Золочів, де, зізнається, йому і привітно, і тепло, де багато вірян його радо зустрічають і шанують, де залишились його творіння рук і розуму – відновлені храми, новозбудований монастир. Уже минуло сорок років священства о. Володимира Палчинського. «Багато покликаних, але мало вибраних» – слова з Христової притчі. Бог дає перший внутрішній поклик до священтсва і «через невтомну духовну працю покликаний засвідчує Богові перед обличчям Церкви, що він гідний отримати дар «вибраності» і почути голос народу Божого: «Аксіос» – «Достойний».

Послужити Церкві – це означає зректися якихось своїх приватних планів на майбутнє, дійсно взяти на свої плечі це ярмо Христове переслідуваної Церкви і їй послужити.

Отож молюсь за всіх нас – мирян,  аби Бог не покидав нас на Своїх вузьких дорогах та провадив натхненно нас в любові, мирі та добрі.