Борис Григорович Возницький
Борис Возницький народився 16 квітня 1926 р. у селі Ульбарів під Дубном (Волинь). Під час Другої світової війни служив у штрафній роті радянської армії, зв’язковий Української Повстанської Армії (УПА).
Навчався у Львівському училищі прикладного мистецтва імені Івана Труша та у Ленінградській академії мистецтв (факультет історії мистецтв).
1960-1962 р.р. — заступник директора Музею українського мистецтва у Львові. З 1962 року і до останніх днів був директором Львівської галереї мистецтв. Поповнював фонди цього музею, виїжджаючи в експедиції по Західній Україні, рятував тисячі творів мистецтва. Створив нові музейні відділи, зокрема: Олеський замок (1975), Золочівський замок (1986), Підгорецький замок (1984), музей мистецтва давньої української книги (1977, 1997), музей М.Шашкевича (1986), музей Львівської сакральної барокової скульптури 18 ст. – “Творчість Іоана Георгія Пінзеля” (1996), експозицію в колишньому палаці Потоцьких (2005), музей Михайла Дзиндри (2005). Автор путівників по Львівській галереї мистецтв, Олеському замку (1977), каплиці Боїмів (1979), музею І.Г.Пінзеля (1996), наукових досліджень про творчість живописця Й.Конзелевича, архітектора і скульптора П.Гижицького, скульпторів І.Г.Пінзеля, Ф. Оленського, М.Полейовського. Організатор численних історико – художніх виставок, у т.ч. великої експозиції “Гетьман Іван Мазепа: Погляд крізь століття” (2003), виставки “Іван Виговський: особа і час”, “Розп’яття” (до 2000-річчя від народження Христа).
За неповними підрахунками Возницький і його співробітники врятували близько 36000 витворів мистецтва, серед яких гобелени, меблі, картини, вівтарі, мармурові і дерев’яні скульптури, предмети ужиткового мистецтва тощо.
Завдяки Возницькому сучасникам стало відоме ім’я українського Мікеланджело — скульптора Йоана Георга Пінзеля. Його твори поїдуть до Європи. Це перший митець з України, якого прийматиме Лувр. За 600 років існування нікого з України там не презентували.
Помер 23 травня 2012 року.
Борис Григорович Возницький – відомий український музейний діяч та мистецтвознавець, Герой України, заслужений працівник культури України та Польщі, лауреат Державної премії ім. Т.Шевченка, премії ім. Я.Кохановського, лауреат всеукраїнської премії «Визнання», почесний, дійсний член Академії мистецтв України, доктор honoris causa Варшавської академії мистецтв, Президент Українського національного комітету Міжнародної Ради музеїв (ІСОМ), голова Ради директорів музеїв Львова, член ради по сакральному мистецтву при Львівській греко-католицькій єпархії
Хто ж такий Борис Возницький? Музейник, учений-мистецтвознавець, громадський діяч, будівничий (і будівельник), реставратор, володар і охоронець скарбів, робітник (є навіть така професія: “різноробочий”), – спочатку захотілося вибрати якесь “пряме” означення цієї постаті. Але це не так просто, бо воно обов’язково «перетікатиме» з галузі в галузь, з однієї сфери в іншу. Малоговіркий і скромний, Борис Григорович найкраще почувається не в товаристві, не за трибуною, не перед фотокамерою, а в найулюбленішій стихії – в щоденній роботі, у буденних клопотах, у найбанальнішій музейній рутині. Той, кому вперше вдається підглянути Возницького збоку, можливо, буде розчарованим: анічогісінько від «володаря», «велетня думки і праці», дипломата-міжнародника, красномовного патріота з ореолом під поношеною кепкою… Скоріше всього – звичайна людина, зосереджена на якійсь черговій (а їх – тьма-тьменна) проблемі. Звичайний собі майстер, котрий, мабуть, добре володіє найрізноманітнішими ремеслами, бо ось які руки спрацьовані!
І тут, як мовиться, осінило: є ж така п’єса в нашій літературі, автором якої є високоталановитий, але, на жаль, призабутий драматург Іван Кочерга, що дав своєму творові блискучу назву: «Майстри часу». Майстром часу судилося стати не багатьом нашим сучасникам: з них – Микола Колесса, Михайло Сікорський, Дмитро Павличко, Ліна Костенко… Борис Возницький у цьому ряду займає особливе місце… Тому, що він дає собі раду з «реставрацією» тієї чи іншої епохи не лише у віртуальний спосіб, а й у спосіб матеріально і духовно відчутний, тобто предметний, реалістично наближений! Часом здається, що старий музейник просто-таки вихоплює з нищівної долоні забуття шмат живісінького життя, – і це стосується будь-якої епохи: античної, княжої, козацької, а також багатьох народів і мистецтв; багатьох людських доль і особистостей.
В покинутому Нестерівському соборі міста Львова Возницький зняв з вікон полотна, що виявилися рештками оригіналів художника з Австріі Мартина Альтомонте доби бароко. Альтомонте приїздив в замок міста Жовква, де працював на замовлення короля Яна Собеського. Зразки творів Альтомонте можна бачити в Олеському і Золочівському замках. Серед врятованих Возницьким картин – оригінали Симона Богушовича зі Львова, Андрія Стеха з міста Гданська, вище згаданого Альтомонте.
В містечку Городенка Івано-Франкіської області Возницький разом зі співробітниками врятували рештки дерев’яного вівтаря роботи Пінзеля. Собор і вівтар були створені на замовлення мецената Миколи Потоцького, найбагатшого серед меценатів України.
На покинутому цвинтарі було розкопане поховання з надгробком дітей Понінських роботи самого Бертеля Торвальдсена. Пошук і рятування видатного витвору мистецтва належить Возницькому. Про твір Торвальдсена забули навіть на батьківщині відомого скульптора.
З небуття до нащадків і патріотів України повернуто надзвичайні зразки мистецтва європейського рівня.
Борис Возницький – рятувальник замків України. За його ініціативи стародавні замки Галичини Олеський, Золочівський, Підгорецький та Свірзький були об’єднані у так звану «Золоту підкову».
У давнину художники-живописці інколи на картині залишали власний автопортрет. Якби Борис Возницький був тільки художником, йому доводилося б залишати свій образ на дуже багатьох творах, які належать до різних епох і стилів…
А воно так і є: образ славнозвісного і невтомного майстра – Майстра Часу – промовляє до нас, його сучасників, друзів, учнів, проглядаючи з брами кожного відбудованого замку, кожної реставрованої картини, кожної сторінки збереженого Ним рукопису.
Рішенням ХVІІІ сесія Золочівської районної ради V демократичного скликання від 21 липня 2009 року №330 присвоєно Борису Возницькому звання «Почесний громадянин Золочівського району» за вагомий внесок у створенні музею-заповідника «Золочівський замок» Львівської галереї мистецтв та Музею-садиби М.Шашкевича у с. Підлиссі Золочівського району Львівської області.
Академік НАН України Ярослав Ісаєвич назвав Бориса Григоровича «Ангелом-хоронителем наших музеїв, який захищав їх від ворожих і байдужих людей».
Найближчий друг Бориса Возницького, мистецтвознавець Володимир Овсійчук зауважив: «Скільки не говори про діяння Возницького – всього не окреслиш. Ця людина – новий тип музейного директора. Не стоїк, а динамік. Він спокійно і методично воює з усіма при будь-якій владі і досягає мети.
Борис Григорович кілька десятків років підряд проводив експедиції, в яких розшукував забуті пам’ятки. «Понад двадцять років у таких експедиціях ми спали у скиртах. Ми їх дотепер називаємо готелями Возницького», – згадує В.Овсійчук.
Не будь Бориса Григоровича Возницького, ми б не мали наших замків. Золочів, Підгірці, Свірж, Олесько – «Золоте кільце», існуванню якого ми повинні завдячувати цій видатній людині. «Пригадую, як він відродив після пожежі Олеський замок, який постраждав від того, що комусь заманулося зняти громовідвід і підперти ним паркан.
Він сам реставрував, знаходив, зберігав пам’ятки. За час свого життя опанував професії і садівника, і будівельника, і реставратора. Завдяки його зусиллям відбудований равелін у Золочеві. Зараз він бере під опіку Свіржський замок. І те, що для інших здається неможливим відродити, відреставрувати, Борис Возницький робить без централізованого фінансування. Це феномен – наголосив В.Овсійчук. Бесіди, зустрічі з Возницьким – радість душі, насолода. Кожною з них дорожу, проніс крізь серце. Своїх студентів вожу спеціально до Возницького, аби вчилися у нього любити мистецтво, знали трохи більше про цю легендарну, неспокійну і водночас, безмежно скромну в побуті людину.
Високопреосвященний Владика Ігор (Возьняк), Архиєпископ Львівський сказав про Возницького словами книги мудрості: «Він за життя свого творив чудеса». Бо Його відвага за минулого державного режиму, зберігати пам’ятки культури, переконувати про потребу збереження ікон, наражала на небезпеку втрати праці і не тільки. Багато-хто мовчав, а Він відважно боронив багаторічні надбання народу».
Ім’я Возницького шановане не лише у нашій державі, яка відзначила його працю найвищою урядовою нагородою, вручивши золоту медаль Героя України, а й у Польщі, де Варшавська академія мистецтв надала йому почесне наукове звання доктора Honorіs Causa. У своєму вступному слові ректор академії, відомий скульптор Адам Мияк, зокрема, сказав: «До плеяди трьох теперішніх докторів академії Юсако Камекури, Умберто Еко та Анджея Вайди в ювілейному році сторіччя академії приєднався видатний представник культури Борис Возницький… Особистість та справа Бориса Возницького є досконалим прикладом того, як просочена незвиклим запалом, ґрунтовними знаннями та незломним гартом духу визначна особа спроможна завершити гігантську працю».
Запам’ятаймо девіз великого «Майстра часу»: жити треба, поки можеш працювати, а коли не можеш – тоді немає чого жити! Тому й для нього найкращий відпочинок – це його робота.
