Феньвеші Марія-Лілія Омелянівна

Феньвеші Марія-Лілія Омелянівна  народилася 1 травня 1934 року у селі Чорнушовичі  Пустомитівського району Львівської області.

Марія-Лілія – старша дочка у сім’ї священика о. Омеляна Ваврика та його дружини Ольги. Мама, кажуть, вже у першому її плачі почула найкращу у світі музику. І дала їй аристократичне двоймення, аби її любу донечку минали всілякі біди, заплутавшись в іменах. Крім Марії у сім’ї було ще двоє дітей – донька Тереса та син Богдан. В родині панував культ музики, тому дівчата змалку вже вчилися гри на бандурі.

Музич­ний талант Марії виявився дуже рано, особливо гарний був у неї голос. З молодих літ вона навчалася гри на бандурі, виступала з сестрою дуетом, акомпануючи собі на бандурах. Сестри Ваврик були першими галицькими бандуристками.  Навчаючись у старших класах, сімнадцятирічна Марія написала музичний супровід для бандури до радіопередачі про Устима Кармелюка.

Щасливою мала б бути ця українська сім’я. Але батьки потерпіли від тодішнього більшовицького режиму, як і більшість щирих українців. Однієї страшної ночі, у грудні 1949 року, в домі  о. Омеляна зробили обшук. Знайшли книги, листи, синьо-жовтий прапор. У ці страш­ні часи бути патріотом України та ще й донькою священика – було майже вироком. Тому жорстока доля не оминула їхню сім’ю: Сибір, смерть на засланні матері та сестри Тереси, важка праця на пилорамі та в каме­ноломні. Через сім років, уже після смерті Сталіна, о. Омелян знайшов живими своїх двох дітей: Марію і Богдана та у 1958 році всі троє повернулися на Батьківщину і оселилися в Золочеві.

З 1959 року Марія Омелянівна починає працювати у Золочівській дитячій музичній школі. Тут розкривається її талант педагога, диригента та організатора.

Тендітна жінка  бере на себе сміливість відродити давні кобзарські традиції. Створений нею ансамбль бандуристок швидко набуває популярності, бере участь у всіх концертах. Він стає улюбленцем не лише на Золочівщині, а й по всій Україні. У травні 1975 року капела от­римала звання народного колективу, а прекрасну назву “Червона калина” –  у 1989 році.

Мама, бабуся, дружина. Всі ці загальнолюдські титули зробили Марію Феньвеші багатою і щасливою. Найближча людина – чоловік, теж музикант, підтримував, допомагав в усьому: поїздках, концертах, вдома.

2 квітня 2005 року завершила свій земний шлях кобзарка, заслужений працівник культури України,  Марія-Лілія Омелянівна Феньвеші, яка єднала серця у пісні.

         Марія  Омелянівна  Феньвеші

заслужений працівник культури України, творець та довголітній, незмінний керівник самодіяльної народної капели бандуристів

«Червона калина» Золочівського районного Народного дому

          «Цю тендітну жінку аристокра­тичної зовнішності неможливо було не вирізнити з-поміж інших, а непе­ресічний талант свідчив про її виб­раність. Дивлячись на неї, ніколи не замислювався над її віком: чорне волосся, що гривкою спадало на очі, чорний класичний одяг, що старанно облягав струнку фігуру, горда пос­тава, аристократична хода. Завжди впевнена в собі, в своїх переконаннях, непідвладна часові і нескорена духом» – саме таким змалювала портрет своєї вчительки  Галина Семчишин – учасниця капели «Червона калина».

Одна з основних якостей закоханого в свою професію – готовність все, як то кажуть, починати з «нульової від­мітки». Так зробила і Марія Омелянівна, створивши у Золочеві незвичайний ансамбль бандуристок. Пристрасна любов до музики, прагнен­ня всіх учасників ансамблю досконало оволодіти старовинним музичним ін­струментом згуртували колектив, зро­били його дружним, здатним долати всі труднощі в досягненні поставленої ме­ти. Дівчата навіть спільно розробили «Пам’ятку   бандуристок», серед пунктів якої є і такий: «Бути дружними, дис­циплінованими, в усьому показувати приклад».

Після перших концертів ансамбль почав швидко зростати і не­забаром в його складі вже налічува­лося 40 осіб. Весь вільний від ро­боти й навчання час віддають вони музичному мистецтву, удосконаленню майстерності, не йдуть уторованим шляхом, а завжди прагнуть до нового, оригінального виконання того чи іншо­го твору, вироблення свого вико­навського стилю, свого трактування му­зичного твору.

В цьому якраз і виявились не лише неабиякі професіональні, а й організа­торські здібності незмінного керівника ансамблю Марії Омелянівни. Адже са­ме у відчутті нового, в життєлюбстві, душевній щедрості, спілкуванні з людь­ми і розкрився її талант.

Марія Омелянівна вважала, що кожен митець повинен творчо сприймати все те прекрасне, що оточує нас і вміти пе­редавати його людям засобами мисте­цтва.

– Без цього митець, – говорила во­на, – ніби криниця без джерела, – з часом порожніє, висихає. Тому й дівчат своїх навчала бачити й розуміти все прекрасне, душею й серцем від­чувати його.

Марія Омелянівна багато працювала над репертуаром,  сама пи­сала пісні на слова самодіяльних авто­рів. Творча дружба єднала її з вчителем села Червоне, самодіяльним поетом Михайлом Павликом. Так народились їхні пісні «Каштанам цвісти», «Пісня про Золочів». Разом з поетом Василем Мартиновим створили «Думу про бандуру».

Особливо натхненною була її пра­ця після 1991 року. Саме під її керів­ництвом у виконанні капели вперше пролунали над містом безсмертні ме­лодії гімну «Ще не вмерла Україна» та стрілецької пісні «Червона калина». Ці незабутні хвилини назавжди закарбу­валися в пам’яті. «Заради таких хви­лин варто жити», – говорила в одному з інтерв’ю Марія Омелянівна.

Майже за 40 років свого існування капела виступала в багатьох містах і селах України, а також за кордоном. Ансамбль гідно представляв рідне місто і Львівщину на Всеукраїнських і міжнародних музичних фестивалях. Капела побувала у Швейцарії, Польщі, Німеччині, Бельгії, Фінляндії. В репертуарі – мелодійні народні українські  та авторські пісні керівни­ка капели.

Про слав­ну капелу писала преса у Німеччині, Фінляндії, Франції, Італії, Португалії. Якщо фіни бачили бандуру ще до гастролей «Червоної калини» у своєму знаменитому музеї фольклору, то корінні жителі Португалії познайомилися з мистецькою Україною, власне, через виступи в рамках Міжнародного фестивалю народного ансамблю бандуристок із Золочева і тоді ж вперше побачили цей дивовижний старовинний інструмент.

Редактор нью-йоркського журналу «Бандура» М. Чорний, який перебував в Україні, зустрівся з Марією Омелянівною. Згодом у діаспорному журналі з’явилася стаття про «Черво­ну калину» та її керівника.

Ця жін­ка ніколи не прагнула слави, бо була дуже скромною. У Марії Омелянівни багато учнів, яких вона навча­ла гри на бандурі. Не всі вони обрали своїм фахом музику, але усі поверта­лися в капелу, незважаючи на освіту чи вік. У кожній учасниці вона бачила неповторну особистість і намагалася якнайповніше розкрити її талант, бо всі вони були її великою родиною.

Капела зливалась у чудові акорди разом з оркестром і на фоні цього ансамблю звучала ніжна мелодія скрипки, яка все  життя звучала лише для неї. Бо саме він, скрипаль Степан Фень­веші, став опорою і коханням її життя. Він надихав її, а вона впевнено йшла вперед, здобуваючи нові звання, підкорюючи нові вершини.

Ще 19 грудня 2004 року, у день святого Миколая, Марія Омелянівна диригувала у Львівській опері, де її капе­ла брала участь у «Різдвяній феєрії», 22 січня 2005 року – у Золочеві на концерті, присвяче­ному Дню Соборності України, а 2 квітня 2005 року невтомна кобзарка і патріотка закінчила свій земний шлях. Цей шлях був тернистим, але вроджений оптимізм, завзятість і праце­любність долали все.

Таких людей, як Марія Феньвеші називають обраними Богом, бо вони несуть у серці лише добро і випромінюють стільки світла, що самі здатні запалити тисячі. Бог обирає кращих, і коли вони особливо потрібні – кличе їх до себе.

Рішенням ХVІІІ сесія Золочівської районної ради V демократичного скликання від 21 липня 2009 року №330 присвоєно звання «Почесний громадянин Золочівського району» Феньвеші Марії Омелянівні (посмертно), заслуженому працівнику культури України, самодіяльному композитору, активному громадському діячу, за вагомий внесок у створенні та багаторічному керівництві самодіяльною капелою бандуристок «Червона калина» Золочівського Народного дому та високі досягнення у На честь цієї невтомної тала­новитої жінки Марії-Лілії Фень­веші перейменовано одну із центральних вулиць міста Золочева і встановлено меморіальну дошку.

У 2006 році Львівським видавництвом «Сполом» видано книгу спогадів заслуженого артиста України Богдана Омеляновича Ваврика «Автограф пам’яті»  про трагічну долю його родини.

Гарантією педагогічних здібностей вчительки є її випускниці. Це заслужена артистка України Надія Хома, лауреатка багатьох конкурсів –  викладач Київської консерваторії Лариса Дедюх. В одному з інтерв’ю Лариса сказала: «Хто хоча б раз спілкувався з нею (Марією Феньвеші), був зачарований її красою і незламним пат­ріотичним духом».

Одна з учениць, Ірина Цюпка, пригадує: «З якою любов’ю, професійним вогником проводила Марія Омелянівна урок за уроком. Це не були лише уроки музики, це були й уроки життя, бо разом з нотами, з музичною грамотою вона прищеплювала любов до свого, рідного, українського. Коли розповідала про українські звичаї, традиції, то її очі горіли, мов дві свічечки. Коли говорила про Україну, українських дітей, очі її наповнювалися слізьми. О, як хотілося мені так само любити свою землю, спів пташок і шум гаїв, голубе небо і золоте сонце».

Ще зазвучать бандури і заспівають голоси, бо вже ніколи і нікому не зупинити цю дивовижну пісню. У пам’яті кожного хто знав цю по-справжньому геніальну людину вона залишила глибокий і яскравий слід. Для голови Львівського відділу національної спілки кобзарів, кобзарознавця Богдана Жуплинського – справжньою кобзаркою. Для директора музичної школи Марії Кривень – «бджілкою-трудівницею». Саме такою її запам’ятали, саме такою вона залишилася в серцях близьких, друзів і учнів.

Як реквієм для невтомної Вчительки, «бджілки-трудівниці», кобзарки, патріотки звучать слова Галини Семчишин – учасниці капели «Червона калина»

 

Було усе…терпіння, муки,

Страждання, втрата і сльоза…

Не нарікала, а творила,

Не існувала, а жила!

Піднесла гордо вгору пісню,

Під спів бандур вона луна.

Переплелися доля й пісня –

Єдині й вічні, як душа.