Генерал Роман Шухевич-Чупринка

Народився Роман 30 червня 1907 року у Львові (вул. Довбуша, 2) у відомій галицькій родині. Його дід, Володимир Шухевич – непересічний педагог і етнограф світової слави, автор монументального п’ятитомного дослідження «Гуцульщина».

Ще дитиною майбутній Провідник наслухався від свого діда про опришку Олексу Довбуша, і мріяв піти слідами народного месника. Ті мрії стали ще реальнішими, коли 11-літній Роман побачив у 1918 році в Кам’янці Струміловій синьо-жовтий прапор і запам’ятав зворушливі слова, що їх читав про «Червону калину» і вільну Україну його батько Осип.

У 16 років Роман Шухевич вступає до Української Військової Організації (УВО), а відтак стає членом Організації Українських Націоналістів (ОУН).

Після закінчення філії Академічної Гімназії в 1925 році Роман Шухевич розпочав навчання у відділі архітектури Львівської Політехніки, яку успішно закінчив у 1931 році. Опісля теж закінчив Львівську консерваторію, ставши піаністом.

В 1934 році попадає до концтабору в Березі Картузькій, а з нього до польської тюрми. В 1940-1941 – роках Крайовий Провідник на Західних Окраїнах Українських Земель і член Революційного Проводу ОУН.

В червні 1941 року Український Легіон був єдиною українською військовою потугою на Українських Землях, який захищав щойно створений уряд Незалежної України у Львові.

В липні-серпні 1941 року німецькі війська арештовують керівників Українського Легіону та членів Українського Державного Правління. Відновлення України було жорстоко придушене в катівнях Гестапо.

В 1943 році Роман Шухевич обіймає посаду Головного Командира УПА під псевдо Тарас Чупринка.

В період 1943-1950 років Роман Шухевич, як Головний Командир УПА (псевдо Тарас Чупринка), Голова Проводу ОУН на Українських Землях (Тур) і Голова Секретаріату УГВР (Лозовський), керує національно-визвольною боротьбою багатотисячної УПА, широкого підпілля ОУН та мільйонних мас українського народу проти німецько-гітлерівських та московсько-більшовицьких окупантів.

Непохитний революціонер Роман Шухевич фанатично вірив, що лише українська збройна сила завоює та захистить Українську Самостійну Соборну Державу.

5 березня 1950 року Роман Шухевич загинув у бою в Білогорщі біля Львова.

Генерал Роман Шухевич-Чупринка – Дух Української Нації!

     Ми можемо жалітися, що українському народові припала гірка доля. Може й так. Але одночасно та сама доля не пожаліла нам людей великого масштабу, людей сильних духом, які з’являлися на арені нашої історії, і в критичні моменти відігравали важливу роль в житті народу – в час його державобудівництва і в час змагань за відновлення втраченої незалежності, за збереження нас як нації і тих вартостей, що сповідує наш народ: – бажання свободи, волі, бути господарем на своїй землі. Може тому нас ніхто не знищив, не проковтнув, хоч було чимало таких, що хотіли це зробити, починаючи з давніх часів і по сьогоднішній день. Ознаменовані хоробрістю, геройством, відданістю національній ідеї, Богом послані нам непересічні постаті були сторожем нашого буття, засвідчуючи перед світом істину, що кожний народ має право на вільне життя в тому і наш – український. Саме до таких постатей в 20-му столітті належав Роман Шухевич, відомий в народі, як генерал-хорунжий Тарас Чупринка, славетний командир Української Повстанської Армії (УПА), який в період Другої Світової війни й після, вів боротьбу проти фашистських загарбників, а відтак – московського окупанта.

Рідко трапляється, що генерали й полководці є одночасно блискучими політиками і державними мужами. А Роман Шухевич власне належав до тих одиноких постатей не тільки нашої, а й взагалі світової історії. В ньому зосереджувались всі прикмети військового стратега, політика, державного мужа і полководця. З-поміж усіх провідних людей революції того часу, він – лицар із крові й кості, безкомпромісний революціонер – був найбільш толерантний у відношенні до українських партійно-політичних угрупувань, хоч ніколи не переступав межі революційно-політичної принциповості. Суворий і вимогливий до себе самого, рішучий і енергійний, особливо справедливий, словом – був таким, яким мусить бути провідник і полководець революції.

Йдеться про людину, яку є всі підстави назвати професіоналом, яка сім років очолювала антикомуністичний рух опору на західноукраїнських землях, успішно протистояла потужній радянській спецслужбі.

З 1943 року Шухевич перейшов на нелегальний стан. Нацисти заарештували його дружину Наталю Шухевич-Березинську. Тоді Шухевич, ризикуючи життям, зустрівся з полковником Альфредом Бізанцем і гестапо звільнило Наталю. У 1944-му Роман і Наталя формально розлучилися, щоб родина не постраждала від нацистів, які розшукували Шухевича.

Однак цікавилися Наталкою й інші сили. 27 липня 1945 року її (разом з матір’ю, сином Юрком і дочкою Марією) у селі Біличі Старосамбірського району заарештували енкаведисти. Через неї, зрозуміло, сподівались вийти на «Вовка» — таке псевдо було дано її чоловікові у документах НКВС.

Погодьмося, людина, яка здатна принести у жертву переконанням не лише саму себе, а й своїх рідних і близьких, є серйозним супротивником.

Саме так до Шухевича ставилися працівники комуністичної спецслужби. Вони знали, з ким мають справу. Наприклад, було відомо, що у 1926 році УВО вирішила знищити шкільного куратора Собінського, який здійснював політику полонізації українських гімназій і семінарій. Виконання присуду було покладено на Романа Шухевича. І він успішно впорався з тим завданням. Він був організатором відомої першої бойової акції ОУН у місті Городок у 1930 році, а у 1933 році організовував напад на радянське консульство у Львові.

Шухевич пройшов хорошу військову підготовку, був спортсменом, відзначався у лижному спорті, ставив рекорди у змаганнях з бігу, грав у футбол, керував свого часу у Львові низкою українських спортивних організацій. Словом, це була людина, підготовлена до бойових дій, а не просто особа, яка виголошувала патріотичні чи антикомуністичні гасла.

В липні 1944 року ОУН створила підпільний парламент — Українську головну визвольну раду, в яку ввійшли представники різних політичних сил, головним критерієм відбору була готовність до збройної боротьби за створення Українського держави.

Цікаво, що президентом УГВР було обрано Кирила Осьмака, уродженця Полтавщини, Члена Центральної Ради. Очевидно, таким чином позиціонувалася тяглість боротьби ОУН з часів української революції та її всеукраїнський характер.

Та незважаючи на важливі політичні успіхи, головну увагу Роман Шухевич і надалі приділяв військовій справі, адже тривала війна. Шухевич та його побратими будували армію за зразками регулярних армій: створювались штаби (Головний та регіональні), офіцерські (старшинські) школи, система звань та посад та навіть власна нагородна система.

Важливим завданням моменту було досягнути єдності визвольного руху. Адже, розгортання збройної боротьби на початках відбувалося стихійно, що вилилося у існування кількох її центрів та командирів.

Існувала реальна загроза повторення “отаманії” 1920-х, коли величезний потенціал повстанців значною мірою був змарнований його розосередженістю. Шухевич діяв різко і рішуче – командирам усіх загонів було поставлено ультиматум визнати єдине повстанське командування, або скласти зброю і припинити боротьбу.

Більшість із них так і зробила, розуміючи, що вимога Шухевича спирається на потужну збройну силу та розгалужену мережу підтримки серед цивільного населення. Інші, що спробували протистояти, відчули на собі цю силу і були ліквідовані.

Таким чином, проблему єдності українського повстанського руху було вирішено болісно, але швидко та ефективно. Вчасне об’єднання повстанських сил дало можливість українському повстанському рухові стати найтривалішим антикомуністичним рухом в Центрально-Східній Європі.

Єдність українського визвольного руху стала важливою запорукою можливості його протистояння на трьох фронтах в роки Другої світової війни. Першим з них був антинімецький, адже УПА створювалася саме тоді, коли вся територія України була окупована німцями і повстання спрямовувалося саме проти них.

Про антинімецькі акції УПА можна прочитати не тільки у звітах повстанців, але й в німецьких та навіть радянських документах – червоні партизани в своїх донесеннях в Центр неодноразово інформували його про це.

Повстанці здійснювали напади на німецькі залоги у населених пунктах, звільняли від окупаційної присутності цілі місцевості, де створювались так звані “повстанські республіки”.

Цікаво, що першими указами повстанської влади на цих теренах були вказівки щодо наділення землею селян та відкриття шкіл. От така бандерівська влада.

Від початку розгортання УПА повстанці зіткнулися із поширенням діяльності в Україні радянських партизан. І хоч обидві сторони мали спільного ворога – німців, вони розуміли, що протистояння між ними неминуче. Адже упівці боролися за незалежну українську державу, тоді коли червоні партизани за повернення радянської влади.

Після 1945 року Шухевич разом із прибічниками по ЦП ОУН розробив тактичні основи, що дали змогу ще на кілька років активно протидіяти комунізації Західної України. Вони складалися зі схем «Дажбог» (збереження кадрів і глибока конспірація), «Орлик» (створення позицій у Східній Україні) і «Олег» (підготовка молодіжного резерву підпілля).

У першій половині липня 1948 року Шухевич в Іловському лісі тодішньої Дрогобицької області провів нараду на базі Львівського крайового проводу, яким керував Зиновій Тершаковець («Федір»). Члени ЦП ОУН Василь Кук, Василь Шелест, Роман Кравчук, Олекса Гасин ухвалили важливі рішення про перебудову підпільної роботи, посилення конспірації.

Генерал Роман Шухевич, в народі, найбільше відомий як Головний Командир Збройних Сил України – УПА. За свої подвиги був нагороджений Золотим Хрестом Заслуги та Золотим Хрестом Бойової Заслуги І-ої класи. Він відомий у різних документах, як: Тарас Чупринка – Тур – Роман Лозовський – Борис Щука – Дзвін.

Здавалося б що не може бути сумніву в тому, що Роман Шухевич – Тарас Чупринка – це національний герой, символ змагань та боротьби за свободу і незалежність України. У пантеоні борців за свободу для свого народу його ім’я повинно би бути вписане золотими буквами. Адже він – найкращий приклад служіння Батьківщині, приклад глибокої любові свого народу. Героям масштабу Тараса Чупринки інші народи ставлять пам’ятники на державно-національному рівні, у престижних місцях.

 

Рішенням ХХІ сесії Золочівської районної ради V демократичного скликання від 14 травня 2010 року №437 присвоєно звання «Почесний громадянин Золочівського району» Шухевичу Роману Йосиповичу (посмертно), Головнокомандувачу Української Повстанської Армії, за героїзм, високі моральні цінності, міцність духу, незламну волю, безкорисливість і відданість Україні.

Існує така сентенція, що історію роблять кров’ю, а пишуть чорнилом. У принципі, це абсолютна, правда. Можна лише додати, що сам процес написання історії, особливо радянського періоду, псує дослідникам чимало крові. Як відзначала одна газета, вся радянська історія складається із суцільних таємниць. Саме до таких таємниць належить те, що відбувалося з середини 40-х до кінця 50-х років на західноукраїнських землях, на яких комуністичний режим, поборював націоналістичне підпілля і Українську Повстанську Армію (УПА). Вже не один рік історики намагаються відтворити сторінки цієї історичної драми. Один з прикладів цього — обставини загибелі Голови Генерального Секретаріату Української Головної Визвольної Ради (УГВР), Головнокомандувача УПА і Голови Проводу ОУН в Україні генерала-хорунжого Романа Шухевича (Тараса Чупринки, Р.Лозовського-Тура).

Роман Шухевич «розчинився» в справі, якій присвятив своє життя, поза боротьбою у нього вже майже не залишилося нічого особистого. Він 24 години на добу залишався повстанцем. Його сім’єю, замість репресованих дружини та дітей, стали його вояки, охоронці та зв’язкові, всі його зацікавлення були зосереджені довкола реалій боротьби.

Повстанці не припинили своєї боротьби після завершення Другої світової війни. Завдавши масованого удару по повстанському рухові, каральна система СРСР після 1946 зосередилася на агентурній його розробці, яка мала сприяти знищенню підпілля зсередини та на ліквідації його керівників. І в першу чергу ліквідації Романа Шухевича.

НКВД розпочало пошуки Шухевича ще в 1939 році. Масштаби їх продовження після 1944 справді вражали: проти “Вовка” (псевдонім наданий Шухевичу НКВД) розгорнули полювання за участю сотень оперативників, агентів та солдат. І, незважаючи на це, йому вдавалося уникати зустрічей із “мисливцями”.

Він користувався різними, виготовленими підпільними майстрами, документами, мав кілька прізвищ, змінював зовнішність.

Проте 5 березня 1950 року кільце зімкнулося мертвою петлею, з якої вирватися не було шансів. Оперативники МГБ, що завдяки агентці гестапо “Розі”, обманом отримали від зв’язкової інформацію про місце перебування Шухевича, розпочали операцію.

Головним її завданням було захопити командира УПА живим. Не зважаючи на несподіваність проведення акції, велику кількість вояків використаних у ній, це завдання так і залишилося невиконаним. В останній момент, передбачаючи безвихідь ситуації, Шухевич пустив собі кулю у скроню. Так як до нього це робили тисячі його вояків, як робитимуть вони це й після його смерті.

Так, він був одним із сотень тисяч, які відважилися кинути виклик ворогам у безнадійній ситуації, він був одним із тих, для кого дотримання присяги, збереження честі було важливішим за ймовірні шанси перемогти.

Він був схожим на інших у цьому поколінні революціонерів, першому в українській історії революційному поколінні, яке все своє життя присвятило справі боротьби за незалежність.