Опис історичного минулого Золочівщини – Золочівська районна рада

Історія Золочівщини сягає доісторичних часів. Відомі давні поселення на її території. Є легенди і перекази. В часи Київської Русі – це межа Галичини і Волині, землі Галицько-Волинського князівства. Давне легендарне Радече, сучасник Пліснеська – прабатько Золочева. Вже у 1423 р. Золочів міняв господаря, а в XVI ст. золочівські землі утворюють оборонне передпліччя Львова. Золотий вік для Золочівщини – це XVII ст. Тільки у Золочеві – три монастирі – Василіянський, Реформатський, Піярський; церкви – українська і вірменська, жидівська синагога, польський костел. Донині планування міста носить сліди XVII ст.

Часи визвольної війни Б. Хмельницького внесли свої сторінки в історію Золочівщини. Переможним маршом пройшли війська Б. Хмельницького по Золочівщині. У др. пол. XVII ст. під стінами замку громив татар Іван Сірко, тут воював і Петро Дорошенко. Золочівські землі мають унікальну пам’ятку великого гетьмана Івана Виговського його натільна ікона Божої Матері донині знаходиться у Махнівецькій церкві, яку збудував племінник Івана Виговського. Архіви радують, що у 1708 р. Іван Мазепа писав листи з Золочева.

Не втратив Золочів значення і у XIX ст. Це повітове місто, тут розвивається промисловість, будується залізниця. Вироби Сасівської папірні відомі всій Європі. Золочівщина дала Україні Маркіяна Шашкевича. Його українське слово, мовлене з проповідальниці рідної церкви розбудило Галичину у середині ХІХст., а у столітні роковини його народження вдячні нащадки збудували величний пам’ятник на Білій горі, який навіть у страшні роки радянського тоталітаризму був символом нескореності і прагнення до волі українського народу.

На порозі третього тисячоліття Золочівські землі не стратили свого давнього лиця. На їх сторожі, хай навіть і в руїнах стоять давні замки – Золочівський і Поморянський, повернулися до життя давні монастирі – Золочівський, Підгорецький, Унівський, не загубилися давні промисли, як от гаварецька чи шпиколоська кераміка.

Західний Буг, як крізь століття несе свої води у Балтику, Золота Липа на противагу пливе до Чорного Моря. Рубіжні землі, що чекає на вас у майбутньому?..

Золочів в легендах, переказах і дійсності

Старовинне місто Золочів розташоване на схід від Львова, на берегах річки Золочівки, притоки Західного Бугу. Історія Золочівської землі сягає в глибину століть. Лише сивий Буг та гори, що оточують його, пам’ятають той час, коли в цій місцевості осіли люди. З висоти Вороняцьких схилів Золочів неначе на долоні. Вдивившись в його неповторні, повні контрастів обриси, відчувається подих віків, долітає відгомін минулих подій, дивовижна гармонія древності і неповторності сьогодення.

Тепер важко точно сказати, коли засноване місто.

Вже у 1180 році в межах сучасного Золочева існувало місто Радече, (яке можна вважати попередником Золочева. Але перша письмова згадка про Золочів як місто датується 1427 роком.

Є декілька версій, якими дослідники пояснюють назви Золочів. Одні виводять цю назву від ланів пшениці, що золотим морем хвилювалось навколо поселення, інша – від торгового шляху, що пролягав через Глиняни -Глинянський тракт і в Золочеві злучався з дорогою, яка вела на Тернопіль і Галич. Цей торговельний щлях, можливо, і став основою назви поселення Злучів, а згодом і міста Золочів. За переказом є ще одна версія назви міста, яка виникла від поєднання двох слів « зло » і « чути » Злочів -Золочів, причиною були часті набіги турків і татарів.

Виникнення і розвиток Золочева як міста обумовлювався розвитком ремесла і відокремленням його від сільського господарства. Цьому сприяло вигідне географічне положення. Золочів лежав на великих торговельних шляхах і займав важливу військово-стратегічну позицію на підступах до Львова. Зі Львова і до Львова йшло багато торговельних шляхів і часто товари, які перевозились йшли через Золочів.

15 березня 1523 року місто отримує магдебурзьке право.

Золочів бачив орди кочовиків і княжі міжусобиці, стогнала земля Золочівська від набігів турків, татар… Через Золочів йшли полки Б.Хмельницького, визволяючи землю українську від польських поневолювачів. Не обминули його лихоліття першої і другої світових воєн. Та щоразу Золочів вставав з руїн…
Карби віків.. .Одні з них наповнюють серце гордістю за славне минуле, інші – викликають гіркоту і смуток. І все це історія типового західноукраїнського містечка у всьому її розмаїтті, з різними сторінками: радісними, яскравими, сумними, болючими, навіть трагічними.
Свідками багатовікової історії міста є історичні пам’ятки:
Прямуючи від площі Незалежності вулицею Валовою, назва якої підказує, що в давнину тут пролягав міський оборонний вал, входимо під розкішний зелений купол парку «Зелений яр».

Поруч на пагорбі, як символ незламності христової віри, від кінця ХУІ століття стоїть церква святого Миколая, яку провадять отці Василіяни УГКЦ. Церква побудована ще в часи, коли Галичина зазнавала турецьких і татарських нападів. Тому потужні мури храму зовні укріплені. Поряд з церквою збудована кам’яна дзвіниця давнину навколо церкви був цвинтар, на місці якого залишився нині великий, тесаний з каменю хрест. В інтер’єрі церкви св. Миколая збереглися розписи роботи Модеста Сосенка. У радянські часи церкву з Господнього храму перетворили на атеїстично-краєзнавчий музей, а церковні речі, ікони та іконостас були втрачені. Завдяки видатному музейникові Герою України Борису Візницькому було врятоване скульптурне навершя іконостаса у вигляді прикутих до символічної земної кулі постатей Адама і Єви, над якими зноситься хрест із розп’яттям. Скульптура збереглася у фондосховищах Львівської галереї мистецтв і повернулася до храму після виходу Церкви з підпілля.

По вулиці Львівській завітаємо до монастиря отців Василіан і церкви Вознесіння Господнього. Дбайливо відновлений комплекс не зберіг слідів недавньої сумної історії, коли в церкві був склад мінеральних добрив, а в старому, не існуючому вже нині монастирському будинку – туберкульозний диспансер. Реліквією Вознесенської церкви є копія чудотворної Голубицької ікони з Підгорецького монастиря, зроблена у ХУІП столітті Золочівським малярем Федором Бурковським.

Повертаючись ближче до центру повз міські новобудови, зустрінемося на Вічевій площі з замисленим Маркіяном Шашкевичем, бронзову постать, яка була створена у 1993 році. (Автори пам’ятника Д.Крвавич та М.Посікіра; архітектор М.Федик).
По дорозі обов’язково завітаємо до ще одної пам’ятки архітектури ХУІ століття – церкви Воскресіння Господнього, що нині належить Українській православній церкві Київського Патріархату. Центральний і бічний входи прикрашають пишні ренесансові портали. Інтер’єр зберігся завдяки тому, що церква була діючою і в радянські часи.

А зовсім поряд на вулиці Сковороди приваблює вишуканою красою костел Успіня Пресвятої Богородиці, збудований у ХУШ столітті у стилі бароко.Фасад костелу багато прикрашений скульптурами святих, орнаментом з акантового листя, балконом з фігурними консолями. Будівля костелу виконана асиметрично – висока вежа-дзвінниця є лише з лівої сторони. Живий звук органа в Золочеві теж можна почути лише тут. Усередині костел відновлений, але, на жаль, час знищив настінні розписи.

Заслуговують уваги такі споруди міста як Дім убогих, будинок райспоживспілки ( колишній Будинок «Просвіта»), де у 1911 р. І.Франко читав поему «Мойсей».

Усе це минуле міста, що несе у сьогодення відгомін минулих подій; у них б’ється гаряче серце волелюбного, талановитого, творчого народу.

Сьогодні тішить, що Золочів, незважаючи на економічні негаразди, оновлюється, розбудовується, набуває рис сучасного європейського міста з неповторним українським обличчям.

Золочів’яни пишаються своїми старим і вічно молодим містом. Переборюючи труднощі сьогодення з надією вдивляються у завтрашній день.

Місто Глиняни

Глиняни — місто районного підпорядкування (з 1993 р.), розташоване на відстані 37 км від районного центра м.Золочева і 14 км від залізничної ст.Красне (найближча станція — Задвір’я, 10 км).

Містечко лежить у пониззі. З півдня Глиняни омиває потік Рогівець, з півночі — р.Перегноївка.

Початок поселень на теренах Глинян сягає у сиву давнину. Археологічні дослідження виявили, що людські стоянки були тут ще в пізньому палеоліті, приблизно 30-20 тис. років тому.

Умови життя перших поселенців були нелегкими. Зокрема, напади ворожих кочових племен змусили місцевих людей шукати для своїх осель більш захищеного місця, серед боліт і лісів. І хоч місцевість була лісиста, хати будували з глини, що ймовірно є причиною похо¬дження назви міста. Поселення виникло на пагорбі, оточеному р.Перегноївкою і потоком Рогівець. Коли потік сполучили річковим каналом, місцевість перетворилась у природну фортецю.

Така зручна для оборони місцевість сприяла швидкому заселенню.
Щоправда, про ті околиці немає історичних записів, однак відомо, що саме десь тут перехрещувалися історичні торговельні шляхи. Вздовж р. Зх.Буг з півночі на південь проходив так званий Бурштиновий шлях і другий торговельний шлях зі сходу на захід ішов вододілом Дніпра і Бугу, далі — вододілом Дністра і долиною Прип’яті. Про існування торгівлі можна здогадуватися на основі численних знахідок римських монет. Є думки про те, що саме у Глинянах купці платили мито.
Перша письмова згадка про місто датується 1379 роком.

У 1397 році Глиняни одержали Магдебурзьке право — право називатися містом. Місто належало королю. Було оточене глибоким ровом, наповненим водою і валом, який зберігся до наших днів.

У 1578 році Глиняни одержали право на ярмарки, що проходили кожного четверга.
Основними видами діяльності жителів Глинян були землеробство, тваринництво. Працювали млини, пивоварні.

У кінці XIX ст. зароджується і швидко розвивається ткацтво, Глинянське полотно Сяном і Віслою вивозили до Гданська.

У 1886 році в Глинянах організоване художньо-промислове “Ткацьке товариство”, яке виготовляло лляні скатертини і рушники з узорами.

Виробництво килимів започатковане Филимоном Решетиловичем занепало під час першої світової війни. У 1920 році фабричні будівлі продані за 155 тис. австрійських крон Михайлові Хамулі. Килимарство розвивалось швидко. Для підгоовки робітників була відкрита ткацька школа. Працювали килимарниці у навколишніх селах Якторові, Лагодові, Борткові. Сиру вовну привозили з Аргентини або Австрії через посередника торгової фірми в Копенгагені (Данія). Для збуту килимів було відкрито магазин у Львові, Кракові, Варшаві, Відні, Станіславі. Глинянські килими експонувалися на міжнародних виставках у Парижі, Варшаві, Нью-Йорку.

У 1939 році працювало близько 500 килимарниць, було 360 верстатів.

Після другої світової війни Глиняни — селище міського типу. Ткацтво розвивається на базі промислової артілі, що переросла згодом у фабрику художніх виробів. Підприємство спеціалізується на виробництві килимів геометричного візерунку.

Килими “Сонце” і “Гоцул” на республіканській виставці народних художніх виробів у Києві в 1950 році зайняли перше місце. Килим “Сонце” експонувався на Міжнародній виставці народних художніх виробів у Парижі (1949 р.) і Міжнародній ярмарці в Лейпцігу (1950 р.).

З 1993 року килимова фабрика стала акціонерним товариством “Глинянські килими”. Сировина надходить з Богуславської суконної фабри¬ки. Виробляють килими, накидки на крісла і дивани, доріжки, верхній трикотаж.

Місцева легенда

У старі часи в Глинянах — ще малому поселенні, дуже вмирали хлопчики до 18 років. В одного господаря жило двоє дітей-хлопчиків. Один з них помер. Тому він молився, щоб його друга дитина не вмерла. І ось йому приснився сон, що на господарці має народитися двоє бичків. Але їх господар не повинен різати. І якщо вони підростуть, то ними треба оборати навколо обійстя господаря. Коли так було зроблено, син лишився живим. Людей це здивувало, бо у всіх діти вмирали, а його син лишився живим. Тоді господар розповів їм про сон. Громада вирішила зробити так і оборати ціле поселення. Від цього часу діти в селі не вмирали.

Селище Поморяни

Поморяни знаходяться у південній частині Золочівщини.

На заході від селища знаходяться села Коропець і Бібщани, на північ — Богутин і Торгів, на північний захід — Махнівці, на схід — села Жабиня, Кальне.

Територія селища знаходиться в долині двох річок Махнікви і Золотої Липи.

Є декілька версій походження назви селища. Одна з них говорить про те, що на території теперішнього селища в сиву давнину проживали племена поморців, звідки і пішла назва.
Друга версія трагічна. За цією версією назва селища походить від страшної хвороби холери, від якої померло багато людей (“помор” — Поморяни). Дійсно, у 1651 році на території селища виникла епідемія холери, під час якої померло багато людей.

І зовсім романтична третя версія, за якою польський король Казимир Великий територію над р.Золота Липа дав Миколі Свінці. У 1340-1350 роках Свінка побудував замок, навколо якого поселилися люди. Весь замок був оточений великим ровом (залишки його є і донині), заповненим водою. Свінка назвав свій замок кораблем, а територію навколо нього Помор’ям. Звідси і виникла назва Поморяни.

У 1456 році Поморянам було надано Магдебурзьке право, перейменовано з села на місто. Це здійснив польський король Казимир IV Ягайлович.

У 1487 році на Поморяни напали татари, але відступили.

З 1497 по 1506 рік на Поморяни неодноразово нападали вороги — турки, татари. Вони зруйнували місто, але його відновили і оточили мурами та валами. У цей час містом управляв Якуб Собеський.

У 1623 році на територію селища прибули дружини козаків з Східної України і осіли на Підзамчі.

У 1648-1654 рр. під час визвольної війни українського народу на території міста і навколишніх сіл відбулися кровопролитні бої між військами Богдана Хмельницького і польсько-шляхетськими військами. Про це свідчать могили в с.Нестюки.

У 1668 році право на володіння Поморянами здобув Ян III Собеський, який зробив з міста військову осаду. Він же у 1688 році надав місту право варити горілку і пиво, була збудована ґуральня.

У 1879 році право на володіння замком здобув граф Роман Потоцький.

Жителі міста Поморяни одночасно займалися ремеслом і сільським господарством.

Організовувались ярмарки. В місті була двокласна школа.

У 1880 році в місті було 14 шевців, 6 кравців, 10 кулінарів, 2 пекарі, 19 українських і 4 польських магазини.

Останнім власником замку в Поморянах був граф Юрій Потоцький, одружений з графинею Сюзанною, — багатою іспанкою.

Колись замок мав вигляд букви “П”. Навколо нього були рови з водою, мури з баштами, на яких були встановлені гармати. Все нове життя граф проводив за кордоном, а приїжджав у Поморяни тільки в літній період на полювання. Він мав дуже багато слуг, які обслуговували арабських коней та мисливських собак, що знаходилися в окремому приміщенні на Лапаївці (на теперішній час — одна з вулиць селища).

У 1911 році Юрій Потоцький виїжджає в Америку, де займає посаду посла.
Напередодні вересня 1939 року граф вирішив заховати своє багатство. Він повертається в замок, де з допомогою мулярів ховає свої багатства. Всіх мулярів, які були причетні до цього він знищив.

У 1957 році Поморяни було перейменовано в селище.

На даний час на території селища Поморяни проживає 1800 жителів.
У селищі є середня школа, СПТУ № 74, споживче товариство, млин, лікарня, поліклініка, пожежне відділення, аптека, ветлікарня, дитячий садок.

Училище засноване у 1940 році в селі Оброшино Пустомитівського району. У 1958 році переведено в Поморяни як “Школа механізації”.

У селищі відновив свою роботу ринок, який функціонує тепер кожного понеділка, є фермерські господарства.

При Будинку “Просвіта” існує ансамбль сопілкарів, засновником якого був І.Ф.Борщ. Тут же є бібліотека і кінотеатр.

Село Білий Камінь

Село Білий Камінь розташоване в долині річки Західний Буг за 13 кілометрів на північ від районного центру (м.Золочів) та в 11 кілометрів на південний захід від селища Олеська. На схід від Білого Каменя простягається масив Вороняки (частина Подільської височини) з Підлиською, Святою та Жулицькою горами.

Перша письмова згадка про Білий Камінь належить до 1493 року. Ця дата зазначена в книзі К.Жмігродзкого “Повіт Золочев” 1927 р., повітового Товариства Туристичного в Золочеві.
За переказами місцевих жителів назва села Білий Камінь пов’язана з тим, що тут є багато білого каменю — опоки.

Першими жителями села були гончарі. В 1600 році графиня Тереза, дружина одного із великих землевласників Вишневецьких, виселила частину гончарів у ліс.

У 1611 році князь Юрій Вишневецький разом з дружиною Терезою Чапличівною на правому березі річки Західний Буг будує замок. У замку в сім’ї князя Яреми Вишневецького і дружини Гризельди народився син Михайло, що став королем Польщі (1669-1673 рр.). При замку був парк із ставком (площа 28 га), який за красою займав друге, після Стрийського парку у Львові, місце у Європі.

Неподалік замку Вишневецьких у 1613 році будується костел з метою утвердження католицизму на прилеглих українських землях. Зараз тут знаходиться виставочний зал Львівської картинної галереї.

У 1614 році село Білий Камінь переростає у містечко.

У вересні 1648 року У.Богун штурмом бере замок Вишневецьких. Війська Б.Хмельницького звільняють місто.

У 1632 році містечко Білий Камінь одержало привілеї від Белзького воєводи Констянтина Вишневецького, а у 1682 році йому надано Магдебурзьке право.

Росту Білого Каменя, як торговельного містечка, сприяло виробництво якісної шкіри та взуття з неї.

На початку XVIII ст. Білий Камінь перейшов до родини Радзівілів. Після їх смерті все майно з замком перейшло у приватні руки. Володарем замку та майна стають землевласники Маличні (1833 рік).

У 1870 році маєток переходить до родини Йосифа Шкайдера, який залишив заповіт передати землі на користь лікарні і притулку дівчат-сиріт, якими займалися монахині. Все це було зроблено після його смерті в 1893 році.

У 1873 році в Білому Камені відкрито народну школу, яка у 1874 році була двокласною, а в 1904 році реорганізовано у чотирикласну. З 1897 по 1939 рік діяла читальня, що входила до товариства “Просвіта”.

Як місто, Білий Камінь занепадає в кінці XIX століття.

Зараз Білий Камінь — центр Білокамінської сільської Ради. Це одне з найгарніших і найзаможніших сіл Золочівщини. Центральна частина села представлена добротними будівлями: торговим центром, готелем, відділом зв’язку, школою, Будинком “Просвіта”, палацом культури. У старовинному римо-католицькому костелі розміщено філіал Львівської картинної галереї.

Село Велика Вільшаниця

Велика Вільшаниця — село, розташоване на стику трьох географічних районів: Малого Полісся, Пасмового Побужжя і Подільської височини. Рельєф дуже різноманітний — заболочені низини, горби, які чергуються з ними, врізаються в гори Гологірського кряжу.

Через Велику Вільшаницю протікає річка Гологірка.

Землі села межують з двома заповідними ділянками степової рослинності. Це гори Лиса і Сипуха.

У селі нараховується 365 дворів. Вирощують зернові, цукрові буряки, картоплю, овочі, кормові коренеплоди, багаторічні трави.

Перша письмова згадка про село належить до кінця XIV ст. Місцевість, на якій розташоване село, була заболочена. На ній росло багато вільхи — вільховий гай. Від цього пішла і назва села.

Існують дві версії заснування села. За першою, у місто Гологори їхали чумаки, везли сіль. Біля Вільшинового гаю, у вільховій долині, вони зупинились на відпочинок. Місцевість їм сподобалась, і вони заснували перше поселення. За цією версією наше село зародилося з північної сторони.

Другий переказ говорить про те, що їхав мадяр, зупинився на Гряді (поле, яке оточує село). Тут побудував тимчасове житло і назвав його “Вільшаниця-Буда”. З часом зупинялись інші люди, поступово виникло поселення. Татари спалили село, а люди втікали у Вільшиновий гай. За цією версією село зародилось із східної сторони.

Найдавнішою промисловою спорудою села був млин. Згадка про нього зустрічається ще в XV ст. Млин спочатку був водяним.

У селі функціонувала церква (збудована з дерева), яка під час пожежі згоріла.

Землі села Велика Вільшаниця були володіннями графів Ожировських. На пожертву графині Ожировської (останньої правительки роду) було збудовано в 1882 році нову кам’яну церкву. Настоятелем довго працював (помер у 1962 році) отець В.Чорний, який проводив велику просвітницьку роботу.

На пожертву графині на початку XX ст. була збудована школа. Кошти надходили і від поміщика Озги, фільварок якого межував з селом.

У 1935 році було побудовано нову школу (двоповерховий корпус) на кошти жителів села.

У роки другої світової війни приміщення школи було переобладнане в лікарню. Згадка про цю війну — Братська могила, в якій захоронено більше 300 чоловік.

Село було поділене на кілька частин (кутів), назви збереглися до ниніш¬нього дня: Воля, Середина, Кут, Рониво, Доли, Заріччя, Патлаївка, Ходак, Затилля, Гарбалівка, Хмелівка. Походження деяких назв відомо, інші досліджуються. Наприклад, Гарбалівка, Хмелівка — від прізвищ родин Гарбаль, Хміль, які були дуже поширені в цих регіонах; Заріччя — за рікою, Затилля в кінці села, за тилом, Доли — в низинній місцевості, Ходак — територія має вигляд чоботка-ходака, Воля — початок села, підвищена місцевість, Середина — центр села, Кут — кінець села.

Дуже різноманітні назви полів, що оточують село: Загуменок, Доріжка, Кричків Горб, Воронче, Березник, Панський вигін, Гряда довга, Гряда широка, Піднасіччя, Піднивки, Лічинське Рониво, Середні ризи, Роздоли, Вигін, Дубовий, Зінчин, Закаміння, Зарічки, Закін, Заміри, Городці, Вижіри, Кузьниско, Топлі.

Існує дуже цікава легенда про походження назви поля Закаміння. Мати прокляла дочку (“Щоб ти каменем стала”). І вона закам’яніла на цьому полі.

Із західного боку села знаходиться цвинтар, який називається Холеричним. Він має трагічну історію. Цвинтар започаткований на перетині доріг у час страшної епідемії холери.

У селі багато селян стали на захист незалежності України. У 1941-50 рр. значна кількість загинула від рук НКВДС. Генерал УСС Курманович та поетеса М.Вільшанецька, яка похоронена у с.Словіта (точних даних немає) — уроженці Великої Вільшаниці.

У 1848 році на честь скасування кріпосного права було поставлено кам’яний Хрест Свободи. На місці колишньої корчми на кошти жителів села було поставлено Хрест Тверезості. У 90-ті роки відновлено багато хрестів на території села, походження яких невідомо.

У селі функціонує млин, школа, будинок культури, фельдшерсько-акушерський пункт, почта, АТС, відділення Ощадбанку, кілька продовольчих магазинів, тощо.

Село Верхобуж

Верхобуж — село, на території якого бере початок ріка Західний Буг.

З літописів відомо, що джерело знаходилося в буковім лісі, звідти і назва річки Бук. Внаслідок уподібнення приголосних “К”, “Г” стала називатися Буг.
Дійсно, на півночі та сході від села і зараз ростуть букові ліси. Один з масивів перетворено в заповідну зону під назвою “Бук в околицях Верхобужа”. Вона знаходиться під охороною держави. Тут ростуть велетенські буки, яким сягає близько 200 років.

Із розповідей старих жителів (Гура Василь Михайлович, Кость Іван Федорович), село Верхобуж виникло після набігу татар на чолі з ханом Батиєм у XIII ст. Серед жителів села є носії татарських прізвищ, як наприклад, Дзіньгала, Костело та ін.

З півночі село оточено високими пагорбами Вороняк.

Село знаходиться на висоті 340 м над рівнем океану. Горби піднімаються над рівнем села на висоту на 150 метрів. Біля підніжжя східного горба є джерело, звідки і бере початок річка Західний Буг (басейн р.Вісли).

На схід від села, на відстані 2 км, у 1923 р. виник хутір Басівка від прізвища першого мешканця хутора Баса Івана. Тепер на цьому хуторі є 8 господарств.

Основне заняття населення — землеробство. До 1939 року селянам належало 450 га орної землі. Заможних господарств було небагато (6 господарств). Поміщика в селі не було, керував сусідній, який проживав у селі Колтів.

До цього часу збереглися назви урочищ: Ставчани, Долинки, Хижки, Громачні, Додатки, Гутисько, За горами, Озірце, Дубецько, Колтівське, Забуда, Підлипина, За пасікою, Загорайцями, Беріжки, Капустяники, Пасовисько, Горбок, Шнури, Толока, Гута, Потічки.
Назви лісів: Лукавецький, Загора, Закут, Пеняцький, Іванцева, Довжик, Соснина, Гай, Березина, Дубки.

Назви просік: Швалнокова, Прокопова, Шпіцева, Степанова, Софрикова, Комісація, Басів жолоб, Бучина, Деберка, Мочари.

Селяни проживали у курних хатинах, покритих соломою. Вирощували зернові, льон, коноплі, часник (за що одержали верхобужці назву “часники”). Розводили велику рогату худобу, овець, свиней.

Слід відзначити, що в селі знаходиться пам’ятка старовини — церква святих Петра і Павла, яка побудована ще в XVIII ст.

Село Вороняки

Вороняки — найбільше за чисельністю населення село на Золочівщині.

Розташоване на південь від районного центру на відстані 1 км і, буквально, 500 м від станції Злочів. Село простягається в широтному напрямі зі сходу на захід до 8 км і з півночі на південь — 4 км по Гологірському масиві.

Сучасна назва села має дві версії. Одна з них ймовірно відповідає дійсності і виникла під час його заснування. Згідно першої версії, за існуючими переказами і відповідно до архівних документів, село виникло не раніше 1680 року на схилах Поділля.

Тут гніздилася велика кількість ворон. Видно вони тут мали багато поживи, в результаті битв наших предків з ворогами-іноземцями. Коли ця місцевість почала заселятися, її було названо Вороняками.

Друга версія, яка ще й досі живе серед мешканців с.Вороняки полягає в тому, що в Золочівському замку, яким володів Ян III Собеський, були захоплені в полон татарські воїни на чолі з своїм начальником, який мав кличку Ворон. Вони лаштували дах на замку Яна III Собеського. Коли лишалося декілька саженів до закінчення, один з татар підслухав розмову керуючого замком з начальником охорони замку, про те, що Собеський нікого не відпустить як обіцяв, а відішле їх в Краків, а непокірних знищить.

Таємниця кріплення даху була відома лише одному Ворону. Він на другий день сказав керуючому, якщо пан не виконає обіцянки, то весь дах буде миттєво знищено. І Ворон на одному відрізку даху продемонстрував як це буде. А наближалось якесь велике свято, на якому повинен бути сам Ян III Собеський. Керуючий злякався і на пропозицію Ворона відпустив всіх полонених татар, крім семи, яких з собою залишив Ворон. Дальша їх доля невідома.

Існує багато тверджень про те, що першими поселенцями села були військовополонені татари, якими Ян III Собеський заселяв вільні землі на південь від Золочівського замку.
Перекази про татарське походження села зберігаються майже в кожній родині, хоч і в різних варіантах. Цей факт підтверджується також і монгольським походженням прізвищ деяких жителів села, наприклад Джула, Джала, Джавала, Барабані, Бартошик та інші.

Друга версія підтверджується тим, що в документах є зазначено: Кастелян Краківський Яків Собеський, а потім його син, король польський Ян III Собеський дійсно використовували при будівництві Золочівського замку військовополонених татар. Військовополонених тримали в замкових казематах як невільників. Але тих татар, які приймали християнство, Собеські відпускали на поселення в “гори”, перетворюючи їх в хліборобів-кріпаків. Так у бухгалтерських звітах за 1687-1688 роки перераховується, що було зроблено військовополоненими татарами замку: реставрація фортифікацій, зведення нового даху на палаці, розбір галереї та інше.

Гірські породи території с.Вороняки — це крейдяні, третинні та четвертинні відклади. Найбільш давні шари підносяться досить високо — в середньому на 300 м над рівнем води океану. Крейдяні шари в багатьох місцях нерівні, є багато крейдяних заглибин.

На території Вороняк залягають і інші третинні осадові відклади, які складаються з пісковиків і вапняку в різноманітних видах і використовуються місцевим населенням як будівельний матеріал.

Сучасний рельєф села дуже різноманітний. На його території, особливо в північній частині, надзвичайно поширена ерозійна діяльність. У центральній частині знаходяться великі яри, в яких добре видно геологічні шари. У західній частині села знаходиться великий Братський яр (назва гори і досі — Братська), покритий дерев’янистою рослинністю. Переважна більшість ярів видовжена з півдня на північ і має назву “дебри”.

Поверхня горбиста, підноситься над рівнем моря від 225 до 350 м. Вершини заокруглені, покриті лісом або трав’янистою рослинністю. У південній частині села знаходяться так звані Сонні гори, поруч — Вовчі гори. У східній частині села піднімається Сокальська гора. У селі ріки немає. Є невеличке озеро й струмочки. Населення села з часу його заснування займалося землеробством. Село, разом з містом Золочевом і іншими навколишніми селами, було феодальним володінням польських магнатів Собеських і їх васалів.

Місцеві жителі територію села поділяють на десять частин. їх назви цікаві, давні, народні: Лапаївка, Долина, Рогатка, Закордін, Семберія, Гаї, Трикутник, Варшава, Бондарщина, Межигорішник.

У побуті більше використовують ці народні назви, ніж назви вулиць села.

Вороняки — центр сільської ради. У селі є клуб, школа, збудована нова церква

Чорна кераміка Гавареччини

Йшов 1984 рік… В італійському місті Фаєнці відбулася Міжнародна виставка. В її експозиції був репрезентований різноманітний посуд з села Гавареччина. Фотозображення одного з вазонів увійшло до каталогу найкращих керамічних витворів мистецтва Європи.

Про посуд гаварецький дізнався світ, а про саме село знали тоді мало. Адже Гавареччина — невеличке поселення (на північ від Золо-чева), що сховалося від людського ока у лісовій гущавині поблизу великого і заможного села Білий Камінь.

Гавареччина належить до тих небагатьох населених пунктів, де споконвіку, від покоління до покоління, дбайливо, як найбільшу святиню, передавали таємниці одвічного ремесла, де гончарний круг був невід’ємним атрибутом хатнього інтер’єру, а отвір гончарної печі темнів на кожному селянському обійсті.

Чимало легенд про тутешній край пам’ятають літні люди. Одну з них розповідала старенька бабуся Карольця. Років двісті тому гончарі, як і інші ремісники, жили в передмісті Білого Каменя. Але пані Терезі — дружині одного з князів Вишневицьких, яким належали навколишні землі, надто докучав дим, що піднімався над майстернями гончарів “чорними хмарами” і ніби-то затуляв небо над палацом. Поскаржив¬шись князю, вона домоглася, що родини гончарів (їх було п’ять) переселили в ліси, що підступали до самого містечка. Так і започаткувалося село Гавареччина.

Змалку привчались гавареччани до праці на гончарному крузі, виробляли свої нехитрі, але такі необхідні у господарстві вироби.

На початку XX ст. у селі працювало близько 60 майстрів-гончарів, які виробляли посуд на продаж.

Чорна кераміка Гавареччини, або, як її ще називають, “сива, задимлена чи закурена”, — особлива. Коріння цього дивовижного мистецтва сягають ІІ-го тисячоліття до н. X..
Чорна кераміка — прадідівське, одвічне ремесло. Це аж ніяк не чиста декоративність, не хвилююча гама кольорів, а проста технологія і невибагливий орнамент. Але, чи не зворушує нас іноді до щему в серці, нескладна мелодія народної пісні, чи не беруть за душу прості, здавалось би слова? То чи ж не в тій глибинній ниточці пам’яті народної вся справа? Так, в тому міцному земному корені, грудці глини, з якого починається наше самобутнє народне мистецтво…

Чорна кераміка — ремесло народне. Воно гідно існувало поряд з барвистою майолікою та полив’яним посудом, задовільняючи народні смаки, потреби, не виходячи за межі своїх традицій і ніколи не вбираючи в себе нічого чужого своєму духу і своїй сутності.

Минали роки і час вносив свої корективи: самобутній глиняний посуд відтіснив фабричний — з металу, фаянсу чи скла. І як наслідок — поменшало в селі гончарів. Бо ж буденною і цілком не обов’язковою здається на перший погляд робота гончара.

Отож чи не єдиними споживачами місцевої чорної кераміки у 50-60 рр. були львівські музеї та окремі колекціонери-аматори, закохані в це самобутнє мистецтво.

Сьогодні Гавареччина переживає свою другу молодість. Стараннями львівських ентузіастів: письменника Р.Іваничука, мистецтвознавця Б.Возницького, скульпторів Ярослави і Ярослава Мотиків, традиції гаварецької кераміки здобувають нове життя у творчості професійних митців.

Найбільш дієвими прихильниками цього промислу стали молоді захисниці з Товариства Лева, які в 1987 році організували чудову виставку чорнодимленої кераміки та аукціон у дворі Бернардинського монастиря. Виручені кошти віддали на впорядкування села та створен¬ня художньої школи майстрів гаварецької кераміки у Білому Камені.

Зацікавилися досвідом старих народних майстрів студенти інституту прикладного та декоративного мистецтва й училища прикладного мистецтва ім. І.Труша.

При Золочівському СПТУ № 10 створено групу з навчання гончарної справи. Із старих майстрів на Гавареччині свій досвід передає молодим Мар’ян Бокусевич. Його учнями стали сини Богдан, Євген, гавареччани Гарбузинський, Віслінський, учитель Білокамінської СШ Бондаренко І.Г.

Село Гологори

Гологори — село, розташоване на берегах ріки Золотої Липи, на відстані 24 км від Золочева.

Гологори — центр сільської ради.

Село дуже давнє, бо вже в XII ст. його згадують у літописах і хроніках. Належало воно тоді до Звенигородського князівства, а в 1140 р. було приєднане Звенигородським князем Володимиром разом із Звенигородом до Галицького князівства.

З історичних документів є згадки про те, що біля Гологір у 1142 р. мала відбутися битва між великим київським князем Всеволодом і галицьким князем Володимиром. Вже в ті часи село було досить великим і відомим. Можливо, що воно могло бути навіть городищем, як тоді називались у князівствах великі села, і мати свій дерев’яний замок для оборони від ворогів.

У північно-східній частині села на високому горбі з крутими схилами залишилися руїни замку — укріпленого маєтку боярина Клим’яти, що згадується в літописах 1231 року як замок Голі Гори. У XV ст. замок був власністю родини Гологірських. У XVI ст. його захопили татари і зруйнували. Саме в цей час Гологори іменують містом. Статус міста Гологори зберегли до 1939 р. Поселення переходило від одних власників до інших.

Руїни замку не дають точного уявлення про тодішні події. Однак, відомо, що на околицях Гологір відбувалися битви. Ще й досі живе в селі переказ, що біля стін замку був убитий татарський хан.

На могилі хана християни поставили фігуру Святого Марка, як знак перемоги віруючих над невіруючими.

Історичним місцем села є територія під назвою Торговище, походження якої є очевидним.
Відомо, що в Гологорах було 5 водяних млинів, виправляли шкіри куниць і лисиць. Були гончарі, вироблявся бляшаний посуд, випалювали цеглу.

Сьогоднішні Гологори — одне з великих сіл Золочівського краю, проте статус містечка втратило. В селі є Будинок “Просвіта”, середня школа, бібліотека, аптека, медпункт.
Вихідці села — висококваліфіковані спеціалісти різних галузей народного господарства, науки, культури.

Село Гончарівка

Село Гончарівка простягається в північно-західному напрямку від районного центру м.Золочева. На півночі межує з с.Бужок, з південного заходу — з с.Княже, північно-західний сусід — с.Скварява, а східний сусід — с.Почапи.

Село називається Гончарівка, починаючи з післявоєнних років. Раніше село називалося Бельзець. Ця назва походила від колишнього пана, власника села Бельзецького. Перейменування пов’язано з тим, що недалеко від села в роки війни загинув льотчик Гончаров, в честь його імені село було перейменовано на Гончарівку.

Гончарівка розташована на рівнинній території; до монголо-татарського нашестя населення було розміщене на урочищі. Після повної руйнації села жителі перемістилися на сучасну територію.

За селом у північно-західному напрямку протікає річка Золочівка. На північний схід від села є значні поклади піску.

По обидві сторони села розкинулись широкі поля Гончарівки. У південній їх стороні є родючі ґрунти-чорноземи типові, а у північній — менш родючі — сірі лісові. Кожне поле має свою назву: Межидороги, Береги, Возірці, Смужолі, Гайло, Підвільна, Зарудога, Вокони, Давилники, Загаття.

Біля Загаття росте мішаний ліс. Він багатий на ягоди, гриби і плоди дикорослих та лікарських рослин.

Попід лісом простягається штучно створений ставок, який разом з лісом утворює прекрасне місце відпочинку для населення Гончарівки.

Населення села переважно зайняте в сільському господарстві.
На околиці села збудовані каплички, а біля траси Золочів-Красне стоїть Хрест, збудований на честь скасування панщини. У кінці села збудований Хрест Яцком Квасницею. Також при трасі стоїть фігура Святої Анни, але невідомо хто її поставив. На куті села за річкою Золочівкою, збудований пам’ятний Хрест.

У центрі села є церква святого Миколая, поряд — двоповерхові приміщення основної школи, дитячий садок, магазини, Будинок “Просвіти”.

Село Зозулі

Село Зозулі знаходиться у північно-східній частині Золочівщини. Є три версії походження назви села:
1. У “Реєстрах запорізьких козаків”, складених після Зборівської битви, фігурує козак Зозуля Панасенко. Так, ім’я, а пізніше прізвище Зозуля, лягло в основу назви села.

2. Село розташоване серед лісів. Поодинокі оселі злучено в 1848 році в одну адміністраційну громаду, з’єднану з груп домів: Зозулі, Монастирок, Обертасів, Козаки, Козакова гора, Орлова гора, Саврасова гора. У 1890 році ця громада творила одну кадастральну гміну з містом Золочевом. У селі був монастир оо.Василіян.

3. З народних переказів — село знаходиться в оточенні лісів, в яких було багато птахів зозуль. Звідси походить така назва села.

У селі в кінці 20-х років було організовано “Просвіту”. її організаторами стали Білінський Семен, Семенк Іван, Кіндратюк Дмитро.

Рада “Просвіти” складалася з 8 чоловік. Будинок “Просвіти” був побудований за кошти селян. При “Просвіті” був аматорський гурток у складі: Савчук Й., Савчук М., Кривий, Наливайко С, Ільчина І., Бодак В., Москаль І., Семенко І., Білінський С, Малиновський Г. Ставили на сцені п’єси, які перевірялися польською цензурою, наприклад, “Степовий гість”, “Заклятий яр”. За антипольський виступ гурток був розігнаний.

Усі члени “Просвіти” пізніше влилися в активну визвольну боротьбу. У 1945 році на окраїні с. Зозулів у лісі була криївка УПА. 16 червня 1949 року енкаведисти вистежили, де знаходиться криївка, оточили її. В бою загинули повстанці. Це були — Білінський В.И., Кравчук В.І., Малиновська С.Д., Білоус Я.

У 1992 році, на честь святкування 50-річчя УПА, учнями школи насипано високу могилу на цьому місці.

Кожного року, на Покрову, 14 жовтня, на могилі відправляється панахида, відбуваються мітинги і вшанування пам’яті героїв.

Більшість населення села зайнята у сільському господарстві. Частина жителів села працює на підприємствах та установах міста Золочева. Серед народних умільців виділяються майстри вишивки, якими є жінки села. Сім’ї Білінських, Гупало, Наливайків зберігають у пам’яті і в записі багато українських народних та повстанських пісень. Житель села Зварич Тарас багато років займається різьбою по дереву, а колекціонерка Наливайко Ольга має в своїй колекції народні костюми різних регіонів України і неодноразово влаштовували їх виставку у Золочеві і Львові.

Цікавий епізод з історії села:
Житель села Зозулі Малиновський П.Г. на початку 40-х років був директором Золочівської друкарні. Перед приходом радянських військ друкарню вивезли на обійстя мешканця села Білінського В. Учасники підпілля більше року виготовляли аусвайси, з якими можна було пересуватися по окупованій території Європи. Підпільники-друкарі користувалися фотоапаратом, який привезли з Швейцарії, 4-х ламповим приймачем, встановленим у хаті Гупалів.

Село Колтів

Мальовниче село Колтів розташоване на сході району, навколо оточене пагорбами. Круті схили гір утворюють так званий котел. За однією із версій від цього і пішла назва села. Спочатку село називали лотлів, але з часом назва змінилася і стала Колтів.

Перша згадка про село Колтів була у 1467 році. З усних переказів місцевого населення відомо, що тут були володіння княжни Олени, дочки Київського князя Всеволода III. Із частини ліса під Колтовом, оточені Бугом, багнищами і ставками, виник острівець, що був названий Замчисько. Там і стояв замок княжної Олени.

За її правління, татари, декілька разів знищували село. Найбільш відомі руйнування були в 1515-1649 роках.

На початку XIX століття у Колтові з’явився новий господар. Граф Баворовський приїхав оглядати свої поля і ліси, йому дуже сподобалась місцевість. Він вирішив побудувати тут свій замок.

Та ще до графа Баворовського був граф Старжевський. У нього був знаменитий скрипаль Кароль Ліпінський із Колтова. Народився він у 1790 році. Кароль Ліпінський був визнаним скрипалем-віртуозом.

Граф Баворовський побудував свій замок, а також церкву, будівництво якої було закінчено в 1846 році, Біля замку було розбито прекрасний парк, в якому росли рідкісні породи дерев і найекзотичніші квіти.

Та вся ця краса була знищена у 1914 році, в роки війни.

Першими священиками були Тарнавський, Чайковський.

Сини Чайковського були старшинами УПА. Після смерті Чайковсь-кого парафію перебрав о.Рудик.

У 1929 році було засновано товариство “Просвіта”. Засновником його був вчитель Яворський Петро. У дорадянський період останнім духовним пастирем був Роман Лиско. Протягом 1939-1940-х років він навчав грамоти населення. Заарештований за любов до свого рідного краю, він був замурований живцем у стіну Донської тюрми. Церква була зруйнована під час війни і відновлена вже в наш час.

На території села була ґуральня, пивзавод, цегельний завод, а також два млини. І все це також знищене.

На території, де була прекрасна алея, тепер стоїть тракторна бригада. А де були ґуральня, пивзавод, цегельний завод так і не відомо.

Село Куровичі

Село Куровичі знаходиться на заході Золочівського району, по обидві сторони шосе Львів-Тернопіль, у 30-ти кілометрах на схід від обласного центру Львова і в 40-ка кілометрах на захід від районного центру Золочева, у 15-ти кілометрах від залізничної станції Задвір’я.

Куровичі розміщуються у південно-західній частині Гологоро-Кременецького низькогірного кряжу. Південна та південно-західна частина земель села характеризується відносно спокійним слабохвиляс-тим рельєфом, а північна і північно-східна частина земель села є більш рівнинною. Тут проходить межа рівнин Малого Полісся і відрогів Подільської височини. Через село протікає Тимковецький потік, який бере початок у Ганачівських лісах і впадає у ріку Полтву. Перша письмова згадка про село належить до 1443 року.

Раніше село називалося “Коровичі”. Ця назва, як стверджує легенда, виникла від перших поселенців-пастухів, які у багатій на випас долині збудували собі перші тваринницькі приміщення, так звані “коров’ярні”. Рівнинна місцевість, прекрасні сіножаті, наявність води сприяли швидкому збільшенню поселенців. Нове поселення швидко розроста¬лося і скоро в родючій долині виникло гарне і багате село, на яке перейшла назва “коров’ярня”, а згодом село стало називатися Коровичі. І десь з середини XIX століття село отримало вже сьогоднішню назву Куровичі.

Інша легенда розповідає, що назва села виникла в часи визвольної війни українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького з польською шляхтою. У цей час пани зібралися в маєтку графа По-тоцького на віче, на якому радилися, як захиститися від повстання селян. У цей час почали лити великі дощі, розлився Тимковецький потік, що протікав через територію маєтку. І вся шляхта, яка була на віче, довгий час не мала можливості роз’їхатися. Шляхта поїла всіх курей в маєтку графа Потоцького, через те віче дістало назву “куряче віче”. Від цього і пішла назва Куровичі, тобто село, де відбулося “куряче віче” польської шляхти.

Околиці села Куровичі в основному зайняті під сільськогоспо¬дарськими угіддями на місці дубових, грабово-дубових та інших широколистяних лісів.

Село Куровичі є центром Куровицької сільської Ради, у склад якої входять також села Солова, Печенія. На території села розміщується центральна садиба колгоспу імені І.Франка, нафтоперекачувальна станція “Куровичі”, меблевий цех Перемишлянського меблевого комбінату, середня школа, дільнича лікарня з амбулаторією, аптека, павільйон побутового обслуговування, поштове відділення, філія ощадного банку, млин, дорожна дільниця, гаражі управління зв’язку магістральних нафтопроводів, кафе, сім торговельних підприємств, водоперекачувальна станція. Є у селі українська автокефальна православна церква святого Миколая і костел віруючих католиків. Церква святого Миколая була збудована у 1862 році. У селі є Хрест, поставлений у 1848 році на честь ліквідації кріпацтва. У центрі села споруджено пам’ятник Т.Г.Шевченку.

Село Майдан Гологірський

Село Майдан-Гологірський розташоване на місці, де бере початок річка Золота Липа. Точних друкованих матеріалів про виникнення села немає.

Про давність села свідчить дерев’яна церква XVII ст., яка вже тоді мала священника.

За місцевими усними переказами, назва села походить від прізвища першого жителя села – Майданека. Є інша версія: село Майдан названо так у зв’язку з тим, що у старі часи тут відбувалися збори козаків. В м. Дукля (тепер с. Гологори) в замку жив князь, який під час тривоги збирав всіх із сусідніх сіл на плацу-майдані, який розташований між горами, що було доброю схованкою від татар. Ще в 1883 р. село займало 1168 га простору. Це був маленький фільварок отців Домінікан, які здавали його в оренду.

У 1900 р. в селі Майдан нараховувалось 406 жителів. Жителі села займалися сільським господарством. Тут була своя кузня, млин.

З 1959 р. в селі відкрито бібліотеку, в якій нараховувалось 6116 книг (було 392 чит.). На місці однокласної школи, що була до війни, відкрито загальноосвітню восьмирічну школу.
З часів війни село було окуповано з 1941 р., а визволено у липні 1944 р.

Цілюща вода річки Золота Липа ніби притягувала до села видатних людей.

У роки національної боротьби українського народу, повертаючись із спеціального завдання, Роман Шухевич (генерал Чупринка) був поранений і переховувався в нашому селі. Відвідав село і Василь Кук, родом із Красного, який після смерті Чупринки прийняв на себе командування УПА.

У 1942 р. було створено станицю, котрою керував односельчанин Андрій Олексій, підпільна кличка „Крук”. Підпілля працювало до 1949 р. У цьому році перед Великоднем загинув станичний „Крук” із своїм помічником „Малим”.

Для вшанування пам’яті своїх героїв односельчани поставили пам’ятник в селі у день 50-річчя їх загибелі

У 1987р. було побудовано двоповерховий Народний дім з бібліотекою і ФАПом, що функціонують по сьогодні.

У Народному домі і бібліотеці проводяться масові заходи по відродженню національних традицій, духовної спадщини, культури і побуту нашого краю, утвердження християнської моралі. Висвітлюються матеріали економіки і екології.

В селі діє храм прп. Онуфрія Великого, який був реставрований після руйнації через негоду у 1956 р.

Село Сасів

Сасів — село, що знаходиться на річці Західний Буг за 8 км на північний схСасів — село, що знаходиться на річці Західний Буг за 8 км на північний схід і за 11 км від залізничної станції Злочів. Через село проходить автодорога Золочів-Броди.Територія займає рівнинну, понижену частину району. Через село протікає річка Західний Буг.

Сьогодні Сасів — центр Сасівської сільської Ради, до якої належать такі села: Ушня, Побіч, Хомець, Грабово, Гутище, Бір, Папірня, Пісок.

Села, які входять до сільради, є невеликі. В роки застою вони були неперспективними. Зараз їм приділяється найбільша увага.

У південній частині села є гора Городисько, яка зацікавила багатьох людей своєю давньою історією.

У сиву давнину місто Городисько славилося людьми, надзвичайно дужими, красивими. Легенда свідчить, що вони були такі великі, що від Городиська до Сторожихи подавали один одному руки.

В Городиську жив батько і донька. Одного разу донька пішла на прогулянку і побачила маленького чоловіка, який орав землю. Дівчина зацікавилася ним. Нагнувшись, вона взяла у фартушок чоловіка, коня і плуга. Взявши незнайому ношу, понесла до батька і поклала на стіл, сказала: “Дивись, батьку, які цікаві хробики я знайшла”. Батько, заглянувши на принесене, сказав: “То після нас, дочко, будуть такі люди”. Говорили, що тих людей прокляли і місто провалилося. Стояла в місті дуже красива церква, люди говорили, що вона запалася. Гора Городисько — це тільки купол церкви. Зараз там росте ліс і лежить великий камінь.

Давня історія говорить, що Сасів до 1615 року мав назву Комарове (королівська грамота від 1615 року).

Чому Комарове? Від імені Комар, яке зустрічається в 1552 році в “Описі Чорнобильського замку”, де зафіксовано прізвище та ім’я Комар Кухмистович.

Теперішню назву с.Сасів отримало від напису “8А8” на гербі Івана Даниловича, володаря Олеського замку.

Король Сігізмунд III ствердив назву містечка, установив ярмарок на дні святого Станіслава, Михаїла та Миколая, торги кожної середи та суботи. Всім купцям було наказано, ідучи на Львів, чи Тернопіль, Одесько і Броди, не минати Сасова, а зупинятись і торгувати тут. Такі привілеї були надані Сасову завдяки його положенню на торговому шляху зі Львова, і Тернополя до Луцька.

Мешканці Сасова торгували рибою, медом. З ремесел були поширені ковальство, шевство, ткацтво і гончарство. 37 років багатів і торгував Сасів. У 1675 році містечко спіткала біда: несподівано напали татари. Вони пограбували місто, перебили і забрали в полон багатьох жителів, спалили дерев’яний замок. Після цього Сасів став занепадати.

На початку нашого століття в Сасові проживало більше тисячі мешканців. 25 % з них були українці, решта — поляки і євреї. Він і надалі залишався торговим і ремісничим містечком. У місті було близько 70 крамниць, багато шинків, заїжджі двори. Всі торгові точки були в руках євреїв. Щопонеділка відбувався великий базар, на який приїжджали торговці з усіх кінців Тернопільського воєводства. На центральних вулицях були гасові ліхтарі, споруджено дві церкви, костел і школу.

До 1914 року в Сасові працювала велика паперова фабрика. Продукція її не тільки забезпечувала місцеве населення, але йшла за кордон. У роки першої світової війни фабрика згоріла.

Ще до першої світової війни власники фабрики почали будувати залізницю, яка б мала з’єднати Сасів із Золочевом. Війна не дала змоги здійснити цей задум.

У Сасові було три млини. Населення хутора Бір займалося сільським господарством і гончарством. Торгували у Сасові і лісом. Лісопилки, встановлені у місті проводили тільки первинну обробку деревини.

Друга світова війна принесла занепад містові. Після неї Сасів став селом.

Село розкинулося вздовж дороги Золочів-Броди. За планом нагадує коло, витягнуте в східному напрямку. Головні вулиці села Бродівська, Колтівська, Борівська вказують напрями до цих населених пунктів.

Вулиця Валова у південно-західній частині ймовірно отримала назву від валів, якими було оточено містечко в давнину.

Вулиця Старицька в західному напрямі завдячує своїй назві місцю проживання старих і немічних людей. За переказами відомо, що тут для них було спеціально споруджено будинок.

Село у південній частині має назву Фільварки (панський двір).

На південний схід від села є гора Городисько. Тут було давньоруське селище.

Вулиця Шкільна називається так тому, що на цій території знаходиться школа. У південно-західній околиці села урочища Могили, Червона фігура (збудована із Червоної цегли).

Поряд з Городиськом знаходяться урочища — Харчишин, Палкова гора, Під грабиною. Західна околиця — Гайок, а північна — за Бугом.

Лісові угіддя — Грабина, Пісок.

На території знаходиться 4 магазини, середня школа, клуб із залом на 185 місць, бібліотека, лікарня, аптека, млин, пилорама.

В селі є лісництво. Лісове господарство становить 4711 га. На території лісництва розміщений розсадник, де займаються вирощуванням сіянців дуба звичайного, модрини японської, сосни, ясена.

У центрі села є хлібозавод, продукція якого користується особливим попитом серед жителів м.Золочева та району.

До цих пір у селі стоїть дерев’яна Миколаївська Церква. На одвірку храму зазначено “1731 рік”.

Сасів — одне з найцікавіших поселень Золочівщини.

Село Скварява

Село Скварява розташоване на північному заході Золочівського району Львівської області.
До районного центру — 14 км. Село має добре сполучення: залізницею (ст. Скваржава) із Львовом та Тернополем, автомобільною дорогою Красне-Золочів.

У 50-60 роках, недалеко від села видобували торф, яким опалювали не тільки село Скваряву, а й навколишні села. На місці видобування торфу утворилися кар’єри, заповнені водою, в яких розводили рибу.

На півночі села протікає річка Золочівка, яка впадає у р.Західний Буг. Саме тут розкинулися багаті різнотрав’ям сінокоси.

Перша згадка про село належить до XV ст. (1953 р.). Тоді село називалось Шкварева. Із спогадів старожилів ця назва походить від слова “шкварити” — бити. Виходить, що тут проходили бої з різними ворогами. Підтвердженням цьому є назва одного із урочищ — “Могилки”. Є й інше припущення: село розташоване на місці, де були болота — скважини.

Не далеко від села є криничка, яку називають криницею Нечая — споборника Б.Хмельницького.

На південь від села проходив старовинний шлях на Глиняни, а звідси й на Львів — відомий Глинянський тракт.

Залізничне полотно проходить на відстані від села 600 м. Залізнична вітка була прокладена у 70-х роках XIX ст. У цих роках була побудована і залізнична станція.

Рівнинний рельєф навколо села створює умови для розвитку сільського господарства. Тут прекрасні чорноземи, на яких вирощують різноманітні сільськогосподарські культури.

Докорінно змінилися соціальні умови життя села. Вже в час незалежності України, не дивлячись на складні економічні умови, село повністю газифіковане, прокладені дороги з твердим покриттям.

У селі є середня школа, яка зробила перший випуск у 1947 р.

Село Ремезівці

На південь від районного центру Золочів, на відстані 10 км знаходиться село Ремезівці, центр сільради.

Ремезівці розміщені на пагорбах вздовж правого берега верхів’їв Золотої Липи. Село засноване в 1469 р. На його території виявлено поселення перших століть після н. X.. Сільраді підпорядковані села Підгір’я.

Село Ремезівці має добре розвинуту інфраструктуру. В селі є такі вулиці: Млинська, Вовкова, Горинська, Підліс, Золочівська, Долина — майже всі заасфальтовані. В селі є сучасна, добре обладнана простора школа. Для дозвілля і відпочинку людей збудовано Будинок “Просвіта”. В центрі села є два продовольчі і господарський магазини. Для жителів села і навколишніх сіл працює млин. Завершується будівництво сучасного медпункту, є відділення зв’язку.
У селі проживає 1049 чоловік. У селі є велика побудована в позаминулому столітті (1701 р.) церква.

Історичне минуле с.Ремезівці:
Село старе, відоме в давніх Актах під назвою “Желшезовче”, що належало Петру Желшешовському. 1415 р. Дмитро з сусіднього села Шпиколос дав отцям домініканам позику в сумі 4 кіп грошей на підклад ставу в Ремезівцях і 12 кіп на став у с.Урманю. Отці домінікани мали в своїх руках або ціле село, або тільки став у Ремезівцях. Згаданий Дмитро зі Шпиколос був хитрою і користолюбною людиною, бо з давніх-давен брав мито від мешканців села, хоч не мав до цього правних ідстав. У 1469 р. королівська канцелярія заборонила йому продовжу¬вати незаконну експлуатацію села.

У 1579 р. Петро Кердей і його брат Микола з дозволу короля Стефана Баторія, збудували в Ремезівцях замок, але від нього не залишилося ніяких слідів: у 1604 р. татарська орда знищила село. Його новий власник, дідич Пекарський, відбудував, заселив село заново і продав його Бжозовському, який у 1630 році подарував село Маргареті з Бенькової. Від неї село перейшло до рук Конецпольських. Черговим власником села був король Собеський. У 1699 році одержав Ремезівці шляхом дідизни син короля Яків Собеський, який відступив село своєму братові Костянтинові. Цей останній віддав село на три роки в оренду Антонієві Бекерському за 63 тисячі польських злотих.

У 1880 році дідич мав у селі 1546 моргів поля, а селяни мали 3274. Тоді в Ремезівцях було 190 домів і 1173 мешканці. В селі була однокласна школа, фільварок, ґуральня і млин.

Село Розворяни

Село Розворяни знаходяться поблизу крайової зони Гологір. Це місце — поєднання височини північного Подільського уступу і рівнини Малого Полісся.

Розворяни розташоване на рівнині Пасмового Побужжя. Поверхня рівнинна з поодинокими невисокими підвищеннями рельєфу на півдні та південному заході. Назву села старожили пояснюють так: колись проїжджав полями козак і по дорозі йому поламалася розвора. Почав ремонтувати козак віз і назвав цю місцевість “розворяни”. Пізніше тут поселилися люди і назвали так село. Інші пояснюють, що проїжджали полями багата княгиня і там, де знаходиться село, їм поламалася розвора, і так нарекли цю місцевість “розворяни”. Але скільки б пояснень не було, всі вони зводяться до одного: назва села походить від слова “розвора”.

У селі є ставок і маленька річка. Жителі села називають цю річку Дулибівка. Вона впадає у Полтву, притоку Західного Бугу. Назву річки також пояснюють по-різному. Одні старожили кажуть, що колись давно проживав у селі багатий чоловік на прізвище Дулиба. Через його поле протікала річка і її назвали від прізвища цього чоловіка. Інші пояснюють назву від слова “долина”. Річка тече у зниженій частині рельєфу, утворюючи річкову долину. Долина — долиба — дулибівка.

У селі збереглися старі назви вулиць “Озеро” та “За озером” — місцевість, де колись було озеро. Зараз його немає. Гай, За гайком — раніше там був гай, а потім люди побудували на цьому місці свої житла. Кут — будівництво цієї вулиці велося так, що утворює кут із центральною вулицею села. Бамбуцівка — назва цієї вулиці має багато різноманітних пояснень. Найймовірніше, що назва походить від пріз¬виська жителя села, який вперше на цьому полі збудував свою хату.

Збереглися старі назви полів. Дубина — колись там був дубовий лісок, а потім його вирубали, зорали, перетворили в поле. Гора, підгора — місцевість ця має невеличке підвищення, зовсім неподалік до гори. Качіновське, Варецьке — назва походить від прізвищ людей, яким колись давно належали ці поля. Пасіка — в давні часи один заможний селянин мав пасіку на своєму полі. Під границею — це поле знаходиться у близькому сусідстві і з полями села Великий Полюхів, на границі із цим селом.

Назви лісів походять в основному від порід дерев: Липина, Березина, Соснина, Ялина. Дуже давні назви лісових масивів Варецькі та Дібрівки. Назва гайку “Дібрівки” походить від слова діброва. Назва “Ліси Варецькі” походить від прізвища жителя, якому належала колись ця частина лісу.

У селі збереглася історична пам’ятка XIX століття — пам’ятний Хрест, споруджений жителями села в честь ліквідації кріпацтва 1848 року, а також будівля костела XIX століття.
На півдні від села простягаються ліси. Основні породи лісових насаджень бук, граб, вільха, клен, хвойні породи. В лісах багатий трав’яний покрив, ростуть цінні лікарські рослини: ромашка, мати-й-мачуха, чистотіл, звіробій, череда, подорожник, первоцвіт весняний, конвалія, венерині черевички.

Жителі Розворян з давніх часів займалися вишивкою, плетінням із соломи, різьбою по дереву, килимарством, ручним ткацтвом.

Село Струтин

Село Струтин розташоване на лівому березі річки Золочівки та в улоговинах її колишніх приток на відстані 4 км від районного центру Золочева та залізничної станції Злочів.

Згадка про село Струтин датується 1441 роком. Першим відомим власником села, про що згадують старі документи, був Петро Берля.

На схід від села є так звана Кравецька гора. Легенда розповідає, Що на тій горі мав поле відомий на все село кравець. У цьому напрямку є невеликий хутір Кийків, який розташований на відстані 2 км від села. На південному сході (1 км) лежить урочище Чабарина. Це заліс¬нена місцевість. Колись вона належала панові Чабаринському, що жив У селі Бенів (Золочівка).

У ХУП-ХУНІ столітті село зазнавало нападів татар, які залишали після себе згарища.
У селі була дерев’яна церква, побудована у XVIII столітті, але її Розібрали перед побудовою нової. Нова церква збудована в 1929 році і носить ім’я Успення Богородиці.

Про те, що село не один раз вставало із попелища, живе легенда. юДи працювали в полі. Була жнивна пора. Семирічний хлопчина Юсько, син слуги пана Вікарського, розклав вогонь біля стайні (“варив собі борщ”). Загорілася солом’яна стріха, тоді згоріло і півсела, згоріла дерев’яна церква. Хлопчика за це прозвали “Палюхом”. Хлопчина виріс, став гарним парубком, але за палюха ніхто не хотів із дівчат виходити заміж. Він одружився з негарною косоокою дівчиною, яку прозивали “Абесинка”, бо вона дуже любила каву під цією назвою. На питання приятелям, чи не міг він знайти собі кращу дівчину, відповів: “А хто за мене пішов би, як я спалив півсела?”.

Живе легенда, чому село називається Струтин. Жили два брати, їм дісталася спадщина, яку вони повинні були поділити між собою. Кожному було шкода віддавати половину братові. І ось один брат поїхав до міста, купив отрути, вложив її в пиріжок. Вирішив отруїти брата. Другий залишився вдома, зварив їсти і теж всипав отрути в їжу. Так обидва брати отруїли один одного. А потім на цьому місці виникло поселення із назвою Струтин.

Від 1856 року в селі існувала однокласна школа і фільварочна ґуральня. У 1885 році власником фільварку був Тит Кієляновський, що мав 1189 моргів землі.

Згодом село стало власністю панів Валігурських. Свій маєток Валігурська подарувала пану Яновському. Яновський опинився у тюрмі. Звідти його викупили Ю.Вікарський та Давідзон. Яновський свій маєток розділив наполовину між ними. Напередодні другої світової війни Ю.Вікарський через Чернівці втік до Румунії, а там — невідомо куди.

У селі активно працювала “Просвіта”. Діяли аматорський та хоровий гуртки. Навіть вулиця називалася Аматорська, бо у хаті Ілька Зварича була читальня.

Якщо згадати історію родоводу Маркіяна Шашкевича, то село тут трохи споріднене із славним будителем Галичини.

Отець Іван Шашкевич був прадідом о.Маркіяна і Юліанни. Найстар¬ший син о.Івана, о.Семен, мав сина, який був батьком о.Маркіяна.

Сучасний Струтин — це аграрно-промислове село. Тут діє, спиртзавод, основна школа, фельдшерсько-акушерський пункт, бібліотека, будинок культури, продовольчі магазини.

Струтинський спиртзавод — відоме підприємство по всій Україні.
Ще за часів Польщі на невеличкій ґуральні виробляли спирт-сирець. Згодом виробництво удосконалювалося. На місці маленької ґуральні виріс великий завод, який випускає спирт марок “Люкс” і “Екстра”. Нещодавно став до ладу цех з виготовлення безалкогольних напоїв.

Село Червоне

До 1944 року село Червоне називалося Ляцьке. Воно складалося з двох сіл: Малого і Великого Ляцького. Це було різних два села. Тут були окремі два війти і сільські управління. Ляцьке належало до Золочівського повіту.

Червоне розташоване на відрогах Гологірського масиву на трасі Львів-Золочів. На півдні села проходить Головний Європейський вододіл. У селі ріки немає, але є потік, який бере початок з джерел у центрі села. Цей потік тече в бік Борткова і впадає в Західний Буг.

Багато різних переказів передавалися через століття. Ось деякі з них. До теперішніх гір пливли на човнах турки, які нападали на Гологірський замок. У них були гармати, з яких стріляли камінням. На дні висохлого озера і розмістилося село. На полях ще і сьогодні часто зустрічаються залишки вимерлих черепашок. Інші твердять, що на місці теперішнього села був табір з полонених, які працювали на землях пана. Табір назвали “ляцькою неволею”.

Пізніше ці невільники осіли на землях, звільнених від лісу. Появилися перші будинки. Село складалося з двох вулиць, які розділялися панським ланом. Більшу частину села назвали Ляцьке Велике, меншу — Ляцьке Мале. На прилеглих до населеного пункту землях виникли хутори: Казмірівка, Підлиса і Цимбали, які після війни були знесені, а людей переселено.

В актах 1380 року записано, що суперечку стосовно права власності Ляцького між Миколаєм Щибачищом і Пшибком. Обидва були мешканцями Буська. Руський воєвода Іван своїм присудом вирішив цей спір У користь Пшибка.

У давніх часах Ляцьке було центром ключа його землеволодінь, до яких належала низка присілків, а саме: Фільварок, Кутовець, Острів Казьмирівка, група домів під назвою “Підлиса”, і така група домів — Цимбали.

Хто були пізніше власниками після Пшибки невідомо. Аж у 1764 ро¬ці появляється Симеон Госабовський, опісля Стрембоші, потім — графи Ожаровські. Від них маєтності Ляцького унаслідували римо-като-лицький орден Сестер Милосердя.
– східному кінці села стояла старовинна палата графів Ожаровських
з великим парком і маленьким будиночком, у якому мешкав капелян
– сестер Милосердя. Давня головна в’їздова брама приваблювала до себе
агУ різьбленими з каменю постатями двох велетнів, що підтримують
Руками склепіння. Монашки мешкали в одній частині графської
палати, а в другій мали шпиталь і каплицю, ізніше монахині побудували великий будинок, в якому навчали іт. Сьогодні в цьому будинку знаходиться професійно-технічне Училище № 75.

На узгір’ї “Жорнавка”, Ожаровські побудували невеликий костел. У його підземеллях були усипальниці родини Ожаровських.

Остання власниця Ляцького, графиня Ожаровська була з гордовитих людей і хотіла, щоб усі “били чолом” об її пороги. Коли парафію Ляцького одержав о.Стисловський — людина твердого характеру, він не просив у гордої графині пожертви.

У 1880 році парафіяни постановили розібрати стару дерев’яну церкву і спорудили нову, муровану. Ожаровська з ненависті до о.Стиславського, відмовилася дати свою законну частину коштів на цю будову. Тоді люди зігнорували її і своїми коштами збудували нову церкву Косми і Дем’яна. Згодом графиня дарувала церкві золоту чашу, цінне Євангеліє і дорогий килим перед пристіл. Однак парафіяни виявили свій твердий мужицький характер і її дарів не прийняли.

За часів панської Польщі в селі жили люди трьох національностей: українці, поляки і декілька євреїв. Працювало дві школи: двокласна українська і двокласна польська.
У селі побудували “Дом людови”, в якому проходили різні зібрання, вистави. У монастирі виховувалося постійно ЗО дівчат, яких вчили шити, вишивати, в’язати, кулінарній справі.
Великий вплив на розвиток села під час панування панської Польщі мав народницький рух. У селі він поширювався завдяки пароху Степану Лопатинському. Було відкрито читальню “Просвіта” у хаті селянина Повзанюка Семена. За кошти населення було придбано близько 100 книжок, серед них “Кобзар” Шевченка, твори І.Франка, календар “Колос”. Читальня виписувала газети і журнали: “Світ дитини” та “Дзвіночок”. Працював драматичний гурток. Читальня організовувала фестини, відзначала шевченківські дні, свята св.Миколая.
У селі одночасно працювала москофільська читальня ім.М.Качковсь-кого. Очолював товариство і читальню Хавар Дмитро, секретарем був Мурин Ярослав. Москофіли мали велику бібліотеку, їм приходили газети з Росії. До церкви не ходили, а відправляли православні богослуження в хаті Вельгана Теодора.

З 1930 року в селі почала діяти чотикласна народна школа з українською і польською мовами навчання.

У 1939 році у Ляцькому було проведено націоналізацію землі. Конфіскована і віддана селянам поміщицька і монастирська земля. Частина землі, яка була відібрана від поміщика і польських колоністів, була передана колгоспові, який організувався 12 квітня 1940 року. Його головою був Притула Семен Семенович.

Після відступу радянських військ село було окуповано фашистами. У колишньому панському фільварку розмістили концтабір, в якому були євреї, а також українці і росіяни. Страшних мук зазнавали тут в’язні, їх вішали головами вниз, били, годували гнилими солоними оселедцями і не давали води. Щоденно гинули від голоду і катувань десятки людей. Поблизу польського будинку, в якому жили німці, було викопано глибокий рів, куди кидали закатованих.

Силами в’язнів німці прокладали через село дорогу. На горі Порбі євреї лупали каміння, потім великі каменюки зносили на плечах вниз, а на другий день знову виносили на гору.
У той час у селі почали створюватися осередки Української Повстанської Армії — УПА. В грудні 1944 року в районі хутора Хі-лецька буда була створена сотня УПА. Сотня налічувала більше 80-ти чоловік з навколишніх сіл: Ляцьке, Вороняки, Майдан, Гологори, Стінка. Сотня займалася порятунком молоді від мобілізації в Червону армію, нападала на німецькі тилові підрозділи. Крім того здійсню¬валися терористичні акти проти офіцерів НКВД, активістів нової “більшовицької влади”. Так влітку 1945 року в селі Ясенівці був застрелений голова Ясеновецької сільської Ради, офіцер НКВД.

Народна пам’ять зберегла до наших днів ватажка повстанців Богдана Лищишина (псевдонім Качала). В 1945 році бійці обрали його сотником, НКВД Золочева з ніг збилось, розшукуючи сліди невловимих партизанів. Кілька разів робили засідки в селі Червоне. І врешті НКВД вдалося висте¬жити Богдана. Ішов він до села, до рідної домівки на Святу вечерю. Було це 6 січня 1947 року. Кілька десятків енкаведистів оточили оселю. Богдан Качала довго відстрілювався, намагаючись добратися до лісу. Свідки, а серед них репресований за участь в опорі владі, житель села П.Ковальчук, вчителька Бойко Є.М., твердять, що відважний сотник знищив до десятка ворогів, але і сам був убитий у нерівному бою. Тіло його прив’язали до саней і від Червоного до Золочева волокли до будинку НКВС.

У 1944 році монахинь з монастиря вигнали, залишився тільки старий священик у маленькому будиночку. У монастирі зробили тюрму. Тут сиділи різні люди, в тому числі політичні в’язні. Дуже багато людей розстріляли, а ще більше повмирало. Під горою Жорнавкою є братська могила в’язнів.

В останні роки село дуже обновилося.