22 травня – 153 річниця перепоховання Тараса Шевченка

Поклонися, земле, низько поклонися
Пам’яті Тараса, славного співця…

Його весна ніколи не зів’яне,
Його «Кобзар» нікому не спалить.

М. Рильський.

Кожному народові Господь Бог дав якусь велетенську постать, котра була б його зорею, проявом його душі. В українців, безперечно, неперевершеним генієм є Тарас Шевченко, якого величають Велетнем Духу, українським Мойсеєм, Пророком, Батьком, Кобзарем і багатьма іншими славетними іменами.
Шевченкове життя – це повість про те, що таке мистецтво, яке воно безмежне, які перепони може здолати. Кожен його вірш – це радість і біль поета, мрії про тихе й мирне життя на рідній землі, турбота про жінку-матір, долю України.
Назавжди відійшли, минули, спливли водою холодної ріки Неви 153 роки від дня смерті Кобзаря. Було це далекого 1861 року. 9 березня (25 лютого за старим стилем) друзі прийшли привітати хворого поета з Днем народження, він був у дуже тяжкому стані. А 10 березня о 5 годині 30 хвилин ранку згасла остання іскра полум’я в серці геніальної людини. Йому виповнилося 47 років. Так, доля відвела поетові лише 47 років життя і 25 із них він провів у кріпосній неволі, 10 – у тюрмах та на засланні, а решту майже постійно поневірявся під недремним жандармським оком, воював із нестатками й нуждою та самотній помирав у казенній комірчині, не здійснивши навіть природної людської мрії про сімейний затишок у власному куточку.
Після того, як п’ятдесят вісім днів знаходився прах Т.Г. Шевченка в Петербурзі, його домовину, після отримання дозволу в квітні того ж року, перевезено в Україну і перепоховано на Чернечій горі біля Канева. Це місце, яке було зазначено у відомому «Заповіті»:
… Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий…

«Все йде, все минає»… Але він буде так довго безсмертний, як довго існуватиме Україна. Це ж бо Кобзар сказав своєму народові все, що йому треба знати, щоб увійти «в народів вольних коло», аби досягти повної самостійності.
Упевнені, які б нещастя і муки не випадали на долю нашого народу, він вистоїть, якщо з ним буде Шевченко. Його слово. Він завжди підтримував і підтримуватиме нас, додаватиме снаги. Тож нехай «Заповіт» Великого Кобзаря стане заповітом для нас у справі збереження мови народу, звичаїв, пісень. Нехай вогонь його душі запалить у наших серцях іскру Віри, Надії, Любові до рідної землі, свого народу.
Сьогодні до нього, нашого Пророка, звертаємо свої погляди. Віримо, що здійсняться Тарасові слова:

І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі.

Минають роки, спливають віки, а Тарас Шевченко залишається у пам’яті нащадків.
22 травня біля пам’ятника Т. Г. Шевченка відбувся поминальний молебень з нагоди 153-ї річниці перепоховання пророка на Чернечій горі.